Search

This article analyzes the problematic issues of the principle of procedural economy in judicial proceedings. It is determined that, based on the philological approach, the principle of procedural economy in judicial proceedings means frugality, economy in spending something in a judicial proceeding. The author emphasizes that sometimes, under the guise of observ ance of the principle of procedural economy, the judicial proceedings implement ideas which, under certain conditions, are quite far from procedural economy. Such is the idea introduced by the Supreme Court into the court practice of the impossibility of the plaintiff's use of an ineffective method of protection of the violated right when applying to court. The study concluded that under certain conditions it promotes procedural economy, but is questionable given its possible inconsistency with current legislation and the principle of discretionary judicial proceedings. In some cases, the application of effective remedy provisions is detrimental to procedural economy. An example of this may be a court's dismissal of a claim on the grounds that the plaintiff has filed a claim with an ineffective remedy at the cassation stage. The author concludes that a cassation court has no right to dismiss a claim on the grounds that the plaintiff has chosen an ineffective method of defense of the violated right, if the lower courts (first instance or appellate court) have not done so after having protected the plaintiff's right. This is due to the existence of the principle of procedural economy in judicial proceedings. It would be advisable to enshrine the relevant criterion in case law and procedural legislation. The author critically assesses the opinion expressed in science that the content of the principle of procedural economy includes the contribution of such economy to the correct resolution of a case. The author concludes that the provision on the promotion of procedural economy to the correct resolution of a case should lie outside the relevant principle, since it is a manifestation of other principles of judicial procedure. [ABSTRACT FROM AUTHOR]

One of the main areas of development of criminal procedure legislation has been, and still is, the differentiation of criminal proceedings into pretrial and trial stages. The author notes the current trends in national criminal procedure legislation aimed at optimising the procedure for investigating criminal cases and reducing the timeframe for their investigation. The desire for democratisation of the criminal procedure doctrine, strengthening of the guarantees of admissibility of evidence, adversarial process, and changes in the process model itself, along with the fundamental trends in the development of the rule of law, have led to a large-scale adoption of foreign criminal procedure institutions. The authors examines the main models of pretrial investigation as a stage of criminal proceedings in the countries with the Anglo-Saxon (England, USA) and Romano-Germanic (France, Germany, Switzerland) legal systems. Given the materials studied, it is noted that when building models of pre-trial investigation of criminal proceedings, regardless of the system of law used in different States, the legislator focuses on improving two areas: criminal procedure and criminal law. The criminal law criterion is responsible for determining a more moderate sentence by reaching an agreement between the prosecution and defence. The criminal procedural criterion, in turn, defines two more areas of change: the possibility of reducing the procedural timeframe of the proceedings in a certain part or in general; reducing the procedural obligations of persons involved in criminal proceedings. The authors come to the conclusion that it is necessary to modernise the current model of the pre-trial stage of the national criminal procedure with due regard for the positive experience of the most developed Western countries. [ABSTRACT FROM AUTHOR]

The article defines the importance of speaking competence of judges to ensure compliance with the requirements of current laws and regulations. Special attention is paid to the use of the Ukrainian language in practical judicial activity under the new circumstances of the administration of justice under martial law. The purpose of the article is to confirm modern approaches to deepening the speech competence of specialists in the field of law during martial law. Studying research in the field of speech competence of lawyers has shown that scientists consider various aspects of language expertise of law enforcement officers. The relevance of this research topic is due to the importance of analysis from the point of view of the level of speech competence of court decisions, especially during martial law. To conduct a speech assessment, the texts of four decisions of courts of different jurisdictions during the martial law of 2023, which are freely available, and which were randomly selected, were analyzed. The texts of the resolutions are written in business language with the necessary lexical legal content, clear and balanced. Summarized information on selected court cases according to developed criteria for speech assessment: the city of the court and its level, the date of the decision, statistical characteristics of the content by the number of words, signs and lines, grammatical, spelling, punctuation, stylistic, lexical and speech errors determined by the text of a technical nature. Identified errors are summarized and recommendations are given for the use of correct language forms according to Ukrainian spelling. Increasing the level of speech competence of specialists in the field of law in business writing is one of the important tasks of higher education, which requires the constant attention of scientific and pedagogical workers in the organizational, tactical provision of law enforcement activities during martial law. [ABSTRACT FROM AUTHOR]

The article examines the phenomenon of judicial corruption as a factor that negatively affects the legitimacy of the judiciary, which is based on the public’s trust in the court and judicial protection. It was established that the fight against corruption in the judiciary is a global trend, as evidenced by numerous international documents. They, in particular, emphasize the priority of eradicating judicial corruption, as it undermines the rule of law, which is the cornerstone of pluralistic democracy, calls into question equality before the law and the right to a fair trial, and undermines the legitimacy of all state authorities. Judicial corruption stands in the way of the stable functioning of the rule of law. It was noted that corruption discredits any power institution, and as for the judiciary, it destroys its basic value - a person’s faith in the justice of the court, the justice of the court process and the court decision. It not only undermines trust in the judiciary, negatively affecting its authority. Judicial corruption causes social stratification, causing sharp negative reactions in society in relation to the professional community of judges. Based on the analysis of scientific sources, it was concluded that there are no unified approaches to the definition of judicial corruption or a standardized understanding of its manifestations. At the same time, according to the authors, the priority for research should be issues of praxeological direction: the causes of judicial corruption, its typical manifestations, consequences, measures of counteraction and struggle. In conclusion, it is stated that judicial corruption, characterized by the specificity and nature of a special danger for the stable functioning of the state, has many manifestations (bribery, extortion, nepotism, etc.) and reasons (structural, economic, political, social, personal). Therefore, all researchers are united in the issue of the need for a consistent and comprehensive policy of countering and fighting judicial corruption. All three key subjects must be involved in its implementation: the state, society and the judicial system, whose actions depend on the legitimacy of the judiciary in the state. [ABSTRACT FROM AUTHOR]

The article reveals the problematic issues of admissibility of evidence, as well as the types and criteria of admissibility defined in the provisions of the Criminal Code of Ukraine. Proposals for improving the conceptual apparatus regarding the considered issues and provisions of the current legislation have been put forward. The relevance of the publication is determined by the need to improve the process of proof in the field of criminal justice and the development of effective mechanisms for the investigation of criminal offenses. The purpose of preparing the article was to reveal the main provisions of the content of admissibility of evidence in the criminal justice system of Ukraine, as well as some relevant issues that are directly related to this. The prerequisites for the formation of the specified goal were the modern problems that arise during the pre-trial investigation in criminal proceedings. The author used general scientific and special methods of scientific knowledge. Thus, from the general scientific methods, in particular, the system-structural method, the method of functional analysis, from the special ones - formallegal, logical-procedural methods, the method of comparative jurisprudence were used. The main legislative norms related to the topic of the publication have been analyzed. The publication proves that the requirements that determine the procedure for obtaining evidence in relation to the possibility of their further use are conventionally divided into those that have a negative or positive content. Such a classification makes it possible to predict the behavior of an investigator, prosecutor or judge in implementing the relevant provisions of the Criminal Code of Ukraine. It is also proven that in part 1 of Art. 86 of the Code of Criminal Procedure of Ukraine, it is advisable to establish the provision that the evidence is recognized as admissible if it is obtained in the manner established by the criminal procedural legislation of Ukraine, and not only the Code of Criminal Procedure. It is also noted that in Art. Art. 87 and 88 of the Criminal Procedure Code of Ukraine recognize certain conditions of inadmissibility of evidence related to a significant violation of human rights and freedoms and groundless use of evidence and information related to the identity of the suspect or accused. At the same time, any other violations of the provisions of the Criminal Code of Ukraine can be considered relatively inadmissible, if only because of the insignificant nature of the legal consequences that arise and the real possibility of their elimination. [ABSTRACT FROM AUTHOR]

The article is devoted to the analysis of the institute of civil procedural law-«minor cases». The purpose of the article is to find out whether this institution of civil procedural law an obstacle in the implementation of the principles of the rule of law and access to justice. In the course of the study, the practice of the ECtHR, the provisions of the domestic legislation of Ukraine and the acts of interpretation of the Constitutional Court of Ukraine were analysed. This made it possible to illustrate the lack of unity in understanding not only the essence of the principle of the rule of law, but also the content of the legal category «minor cases». The criteria for assigning civil cases to the «insignificant» category were analysed; it is determined that the procedural law identifies three criteria for classifying a case as insignificant: 1) a direct indication in the law (regardless of the price of the claim); 2) the marginal indicator of the price of the claim; 3) judicial discretion, taking into account the price of the claim. When analysing these criteria, a comparative legal characterization of the size of the living wage for able-bodied persons in relation to the size of the minimum wage was carried out. Along with the analysis of the practice of the ECtHR, this gave grounds for the conclusion that the establishment of the limitation of the right to cassation appeal of minor cases (with the exception of some exceptions) generally corresponds to international standards of judicial development and European recommendations on the introduction and improvement of the functioning of systems and procedures of appeal in civil and economic affairs. At the same time, it was established that clauses 1 and 5, part 6 of Art. 19 of the Code of Civil Procedure of Ukraine by the civil procedural legislation, the limit indicators of the price of the claim (one hundred and two hundred and fifty amounts of the subsistence minimum for able-bodied persons) violate a reasonable balance between the interests of the state (regarding the relief of the courts and the improvement of the functioning of systems and procedures of appeal in civil cases) and the needs of the protection of fundamental rights person, taking into account the property status of the main social and demographic groups of the population of Ukraine. And such a restriction is not compatible with the clause of Art. 6 of the European Conference, as there is no reasonable relationship of proportionality between the means used and the goal they are trying to achieve. Therefore, it is proposed to revise the marginal indicators of the price of the claim and the definition of its relevant indicator for the qualification of cases as insignificant. [ABSTRACT FROM AUTHOR]

В статті наведено основні наукові та практичні результати, щодо аналізу ситуації відносно здійснення державного контролю за великими платниками податків, в частині дотримання останніми податкового законодавства при зверненні за відшкодуванням податку на додану вартість. Вивчено особливості здійснення прав платників податків відносно доступу до справедливого судового розгляду позовів про оскарження податкових повідомлень рішень, практика розгляду останніх та практичні аспекти взаємовідносин платників податків що звертаються за поверненням ПДВ зі своїми контрагентами. Проаналізована практика надання правової допомоги великим платникам податків при здійсненнями авторами адвокатської діяльності. Також проаналізована правова природа процедури повернення податку на додану вартість та встановлені ключові моменти що виникають при зверненні платниками податків за відповідним відшкодуванням. Запропоновано внесення змін до норм діючого законодавства, з метою усунення проблемних питань, що виникають при зверненні за відшкодуванням податку на додану вартість, створюють підґрунтя для корупційної складової, а також змушують країну витрачати суттєві кошти на забезпечення роботи чисельної кількості співробітників податкової служби, а також вимушені витрати на сплату судового збору при оскарженні рішень судових інстанцій, винесених на користь платників податків при оскарженні ППР (податкових повідомлень рішень). Доведено, що проблема оскарження податкових повідомлень рішень, яка має свою природу саме у зверненні платників податків за відшкодуванням податку на додану вартість, може бути вирішена достатньо просто. В наслідок чого, вдасться покращити процедуру перевірок, відмовитись від витрат на судовий збір по завідома програшним справам та усунути значні прогалини в діючому законодавстві, які ускладнюють прозору підприємницьку діяльність та створюють корупційні ризики.

У статті розкривається зміст поняття належний спосіб захисту при оскарженні рішень суб’єктів владних повноважень в адміністративному судочинстві. У статті досліджується судова практика щодо обрання та застосування належного способу судового захисту, висвітлюється співвідношення таких категорій як належний спосіб судового захисту і ефективний спосіб судового захисту. Робиться висновок, що належним, при оскарженні рішень суб’єктів владних повноважень,є спосіб захисту, якийне суперечить закону, відповідає обставинам справи тапризначенню судового захисту, а також є ефективним у спірних правовідносинах і призведе до ефективного захисту порушеного права, свободи чи інтересу. Обґрунтовується, що належний спосіб захисту має відповідати критеріям: достатності, виконуваності, не порушувати права чи інтереси інших осіб, не суперечити закону. Звертається увага на те, що положення Конституції України, Європейської конвенції з прав людини та практики Європейського суду з прав людини є засадами визначення належності обраного способу захисту в аспекті того, що він не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод та інтересів особи при оскарженні рішень суб’єктів владних повноважень. У статті з’ясовується, що суди, при оцінці належності обраного способу захисту при оскарженні рішень суб’єктів владних повноважень, також мають одночасно визначати і його ефективність. Доводиться, що суди, оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту порушених прав, свобод та інтересів при оскарженні рішень суб’єктів владних повноважень, мають також визначити, чи є цей спосіб ефективним, обираючи належний і ефективний спосіб захисту суд має виходити керуючись верховенством права та принципом пропорційності, що означає, що вибір і застосування способу захисту прав, свобод та інтересів при оскарженні рішень суб’єктів владних повноважень має бути виправданим, обґрунтованим та співмірним з правопорушенням. Робиться висновок, що суд не повинен відмовляти у позові лише через те, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом. У таких випадках судам слід виходити із загальних принципів захисту прав, свобод та інтересів, викладених у Конституції України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практиці ЄСПЛ.

This article is dedicated to historical aspects of the emergence of joint property of spouses and its contractual settlement (paragraph 1), the norms of the Marriage and Family Code (hereinafter - the Code of Marriage and Family) may also be applied to certain legal relationships. Yes, the Code of Marriage and Family lost its validity on 01.01.2004 and the Family Code entered into force, but those material marital relations that arose before 2004 must be regulated according to the norms of legislation that were in force at that time. Therefore, to the relations of spouses who acquired property before 2004 and continued to acquire it after 2004, both the Code of Marriage and Family the Family Code should be applied accordingly. Other normative acts may be applied to regulate family relations, which may specify specific features of the regulation of spouses' rights to certain objects. In particular, such acts are: the Land Code of Ukraine, Laws of Ukraine «On Privatization of the State Housing Fund», «On Farming», etc. The formulated concept «spousal property regime» means the legal position that property occupies in relation to the rights and interests in it of each of the spouses. In Ukraine, the following regimes of property ownership of spouses are distinguished: personal private ownership of property by each of the spouses; - joint joint ownership of property by spouses; - joint partial ownership of property by spouses. The essence of the regime of joint joint ownership of spouses (item 2), ways of division and disposing of joint joint property to the spouses (paragraph 3), marriage contract: grounds for conclusion (paragraph 4), marriage and family agreement in Ukraine and the need to borrow foreign experience (paragraph 4.1.). [ABSTRACT FROM AUTHOR]

The article presents the main scientific and practical results of the analysis of the situation regarding the exercise of state control over large taxpayers in terms of their compliance with tax legislation when applying for a value added tax refund. The article examines the peculiarities of exercising the rights of taxpayers to access a fair trial of claims for appealing tax assessment notices, the practice of considering the latter, and practical aspects of relations between taxpayers seeking VAT refunds and their counterparties. The author analyzes the practice of providing legal assistance to large taxpayers in the course of their legal activities. The author also analyzes the legal nature of the VAT refund procedure and identifies the key issues that arise when taxpayers apply for the relevant refund. The author proposes to amend the current legislation in order to eliminate the problematic issues arising when applying for a VAT refund, which create the basis for the corruption component, and also force the country to spend significant funds to ensure the work of a large number of tax service employees, as well as the forced costs of paying court fees when appealing against court decisions made in favor of taxpayers when appealing against tax notices (tax d ecision notices). The author proves that the problem of appealing tax assessment notices, which has its origin in taxpayers' claims for VAT refunds, can be solved quite simply. As a result, it will be possible to improve the audit procedure, eliminate the costs of court fees in obviously losing cases, and eliminate significant gaps in the current legislation that complicate transparent business activities and create corruption risks. [ABSTRACT FROM AUTHOR]

The article reveals the meaning of the concept of the proper method of protection when challenging the decisions of the subjects of authority in administrative proceedings. The article examines judicial practice regarding the selection and application of the proper method of legal protection, highlights the relationship between such categories as the proper method of legal protection and the effective method of legal protection. It is concluded that, when appealing against the decisions of the subjects of authority, the appropriate method of defense is one that does not contradict the law, corresponds to the circumstances of the case and the purpose of judicial protection, and is also effective in disputed legal relations and will lead to effective protection of the violated right, freedom or interest. It is substantiated that the proper method of protection must meet the following criteria: sufficiency, enforceability, not to violate the rights or interests of other persons, not to contradict the law. Attention is drawn to the fact that the provisions of the Constitution of Ukraine, the European Convention on Human Rights and the practice of the European Court of Human Rights are the basis for determining the appropriateness of the chosen method of protection in the aspect that it does not contradict the law and ensures effective protection of the rights, freedoms and interests of the person in the event of an appeal decisions of subjects of power. The article reveals that the courts, when assessing the appropriateness of the chosen method of protection when challenging the decisions of the subjects of power, must also determine its effectiveness at the same time. It is proved that the courts, evaluating the appropriateness of the method chosen by the plaintiff to protect the violated rights, freedoms and interests when appealing the decisions of the subjects of authority, must also determine whether this method is effective, choosing the appropriate and effective method of protection, the court must be guided by the rule of law and the principle proportionality, which means that the choice and application of the method of protection of rights, freedoms and interests when challenging the decisions of subjects of power must be justified, justified and proportionate to the offense. It is concluded that the court should not reject the claim only because the method of defense chosen by the plaintiff is not provided for by law. In such cases, the courts should proceed from the general principles of protection of rights, freedoms and interests set forth in the Constitution of Ukraine and the Convention on the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms, the practice of the European Court of Human Rights. [ABSTRACT FROM AUTHOR]

In the article examines the views of the famous Ukrainian lawyer, public and socio-political figure Ilya Shrag on the Ukrainian issue at the beginning of the 20th century. On the basis of scientific literature, the factors that influenced the formation of I. Shrag's views in the context of social and political processes in Ukrainian lands at the beginning of the 20th century are revealed. It is claimed that the formation of Ilya Shrag's state-legal guidelines took place during his active participation in social and political processes that took place on the territory of Ukrainian lands. His participation in the Ukrainian national movement contributed to the unification of conscious figures of that time in the field of solving the Ukrainian question. He tried to establish close contacts with Western Ukrainian figures, joint activities with whom made it possible to actualize Sobornytsky ideas in society, to raise the issue of Ukrainian autonomy to a new level. It is noted that the Ukrainian idea became fundamental in Ilya Shrag's parliamentary activity. While still a deputy of the First State Duma of the Russian Empire, he brought the key issues of the life of the Ukrainian people to the general public. Applying his knowledge and practical skills in the field of jurisprudence, he put these issues on a legislative basis and proposed ways of their effective solution. The participation of Ilya Shrag in the Ukrainian national liberation movement in the conditions of the decline of the autocratic regime is shown, attention is focused on his participation in the activities of the Central Rada, where he actively works in the commission for the creation of the draft charter of the autonomy of Ukraine. In this connection, his close cooperation with the chairman of the Central Rada Mykhailo Hrushevsky is reflected. It is noted that M. Hrushevsky repeatedly turned to I. Shrag for professional consultations and clarifications on organizational, personnel and general issues. Their main joint activity was based on the idea of Ukrainian autonomy. [ABSTRACT FROM AUTHOR]

The relevance of this research topic in today's conditions is of great interest and lies in the fact that genocide is one of the most serious crimes against humanity, and although responsibility for it is officially established, this does not prevent new manifestations of genocide. In this scientific article, the author made another attempt to consider the theoretical basis of the emergence of the term "genocide" in international law. It is noted that despite the rather long existence of genocide in the world, it was only after the Second World War that genocide was qualified as the most serious crime against humanity. It was analyzed that despite the fact that the UN Convention on the Prevention and Punishment of the Crime of Genocide was signed, its adopted norms could not prevent a new manifestation of this crime. The article gives known historical examples of terrible genocides. It was determined that responsibility for genocide is stipulated by the UN Convention of 1948 "On the Prevention of the Crime of Genocide and its Punishment", which formulates the composition of the crime and its forms. It was also found that the Convention does not directly refer to the responsibility of states, but only indirectly. The concept of international criminal responsibility of the state for genocide is revealed and conclusions are drawn that this concept is controversial. The judicial practice of the states regarding prosecution for the crime of genocide in accordance with the UN Convention on the Prevention and Punishment of the Crime of Genocide has been analyzed. Conclusions were made about the application by national courts of the Genocide Convention itself, or the national legislation, which contained the definition of the crime of genocide in accordance with the Convention. The article also reveals current events, namely that the crimes committed by the Russians during the full-scale aggression fall under the articles of the 1948 Genocide Convention, and Ukraine is working to bring Russian criminals to justice for the genocide of the Ukrainian people. It was concluded that the crimes of the Russians in Ukraine are genocide by all indications and that Russia should bear responsibility for the genocide of the Ukrainian people. [ABSTRACT FROM AUTHOR]

The article is devoted to the study of foreign experience in the application of measures of procedural coercion in administrative proceedings. It is noted that the state of justice in Ukraine is one of the criteria for assessing the level of democracy and legality. World experience shows that the rule of law can exist only when a strong, authoritative and independent judiciary functions in the state. It is indicated that an important role in the administration of justice is played by procedural coercion, thanks to which the rules of conduct in court are followed. It is emphasized that in Germany, for nonappearance of a party to a forced summons to a court session, a warning may be issued about the imposition of an administrative fine. It is indicated that American courts often use such sanctions as: warning or public condemnation; advance warning; mandatory free representation of a person's interests; violation of the issue of disciplinary responsibility before the bodies of the bar or other self-government; prohibition of further handling of the case by a lawyer (dismissal); leaving the application without consideration; limiting access to court in the future; redistribution of court costs regardless of the outcome of the case; procedural fine; compensation for the consequences of the crime in favor of another participant in the case, etc. Examples of abuses of procedural rights that occur during the review of US judicial practice are given. Including: - an attempt to artificially deprive the competent court of jurisdiction in the case; - presentation of deliberately unsubstantiated claims or claims that testify to the claimant's irresponsibility; - suppressing the opponent in the legal process by taking measures to delay the trial or by other means of pressure. It is noted that measures of procedural coercion are used by the court to stop illegal actions or inaction of the parties in the case. This is important during the resolution of public legal disputes, the party of which is a body endowed with certain powers in relations with private individuals. [ABSTRACT FROM AUTHOR]

The article is devoted to the study of the peculiarities of the application of measures of procedural coercion in administrative proceedings. It is noted that the application of measures of procedural coercion is related to the restriction of personal freedom and will of citizens. Therefore, measures of procedural coercion should be applied only in accordance with their purpose, in the presence of grounds established by law and in the manner established by law. It is indicated that a warning is a written remark addressed to a person about violation of order in a court session or failure to comply with the instructions of the court chairman. For example, offensive accusations of participants in the court process, remarks, failure to observe silence in the courtroom, etc. The application of a warning is formalized by a court decision and recorded in the minutes of the court session. It is emphasized that the temporary seizure of evidence for examination by the court is the requisition by the court of written and material evidence that was not presented for examination by the court without valid reasons. For example, nonsubmission of a regulatory act by a government body in order to avoid checking the presence of norms that contradict the Constitution and laws of Ukraine violates the rights and legitimate interests of individuals or legal entities. It is indicated that the pretext applies to properly notified persons whose personal participation is recognized by the court as mandatory, witnesses who did not appear at the court session without a valid reason or did not report the reason for nonappearance through the National Police of Ukraine, with compensation to the state treasury costs for its implementation. It is emphasized that the application of procedural coercion measures is of great importance, as it provides the head of the administrative court with real tools of influence on persons who violate the rules established by the court, creating obstacles to a proper trial. It is noted that the court may cancel its decision on the imposition of a fine if the person against whom it was issued has eliminated the committed violation or provided evidence of the seriousness of the reasons for not fulfilling the relevant requirements of the court or its procedural obligations. [ABSTRACT FROM AUTHOR]

The article, from the standpoint of a systemic approach, characterizes the methods of protection when challenging the decisions of subjects of authority in the administrative court of Ukraine. Approaches to classification have been studied. A classification of the methods of protection in case of appeal against the decisions of subjects of power in the administrative court of Ukraine is proposed. The article states that the study of methods of judicial protection when challenging the decisions of subjects of authority from the standpoint of a systemic approach will allow to reveal the entire system of methods of judicial protection of the rights and interests of persons in the field of public-legal relations, to investigate their differentiation according to various criteria, to highlight the interrelationships, as well as find out the content, structure and place in this system of methods of protection when challenging the decisions of subjects of power. It is noted that due attention was not paid to the implementation of the appropriate classification of methods of judicial protection in the science of administrative law. In the article, methods of judicial protection of the rights, freedoms and interests of individuals are divided into general, additional and special methods of protection. According to their target orientation, they are divided into those, the use of which: allows to confirm the right; allows to protect the right; stop violation of right or interest; allows to restore the violated right or interest, and (or) to compensate for the costs associated with their violation. According to the entities authorized to implement them, the methods of protection are divided into universal and other, which are used by the subject of power to protect the rights and interests of the state, society, and an undefined circle of persons in the field of public-legal relations. According to the consequences, the methods of protection are divided into repressive, restorative and compensatory. [ABSTRACT FROM AUTHOR]

Введение: статья посвящена анализу основополагающих положений Уголовного кодекса Российской Федерации в части уголовно-правовых санкций за преступления коррупционной направленности и их влияния на эффективность реализации государством в лице правоохранительных и судебных органов мер по обеспечению справедливости наказания за уголовно наказуемые деяния данного вида. Цель: на основе исследования норм уголовного законодательства и внесенных в него за последние два десятилетия изменений и анализа статистических данных о назначаемых судом за отдельные наиболее распространенные виды коррупционных преступлений уголовных наказаний изложить отмеченные представителями научного сообщества и правоприменителями недостатки уголовного законодательства в данной сфере борьбы с преступностью и одновременно предложить меры по совершенствованию уголовно-правовых санкций, способных наряду с вектором государства на либерализацию уголовной ответственности обеспечить снижение угрозы коррупционной опасности, что в целом призвано обеспечить безопасность государства, в первую очередь в сфере его экономической деятельности. Методы: исторический, сравнительно-правовой и эмпирический, теоретические методы формальной и диалектической логики, частно-научные методы, юридикотехнический и метод толкования конкретных юридических норм. Результаты: на основании анализа современного состояния уголовного законодательства и внесенных в него начиная с 2003 г. изменений в части либерализации уголовно-правовых санкций и складывающейся судебной практики назначения уголовного наказания в виде лишения свободы и штрафа дается в целом негативная оценка и обосновывается необходимость их совершенствования в целях соответствия уголовно-правовых предписаний реалиям борьбы с коррупционной преступностью и обеспечения тем самым законности, справедливости и равенства граждан перед законом и одновременно гуманизма при реализации норм уголовного закона. Выводы: для обеспечения указанных принципов уголовного закона применительно к современным реалиям (новые виды преступлений, в том числе их совершение с использованием информационнотелекоммуникационных технологий, значительное увеличение размеров причиненного преступлениями материального ущерба как государству и иным хозяйствующим субъектам, так и гражданам) требуется принятие законодателем соответствующих мер по совершенствованию уголовного законодательства, в частности корректив нижних пределов таких конкретных уголовно-правовых санкций, как лишение свободы и штраф, размеры которых сегодня снижают уровень эффективности борьбы с коррупционными преступлениями, в том числе относящимися к категории не только тяжких, но и особо тяжких преступных деяний.

В статье рассмотрено соотношение термина «суд присяжных» и термина «суд с участием присяжных заседателей». Оба термина обозначают форму уголовного судопроизводства, в которой реализуется конституционное право обвиняемого на рассмотрение его дела судом с участием присяжных заседателей. Впервые термин «суд присяжных» законодательно был применен в Основах законодательства Союза ССР и союзных республик о судоустройстве 1989 года, 16 июля 1993 году внесен в УПК РСФСР. Термин «суд с участием присяжных заседателей» закреплен в Конституции РСФСР (в ред. от 1 ноября 1991 года), Конституции РФ 1993 года и УПК РФ 2001 года. Однако в УПК РФ наряду с этим термином используются и другие термины (словосочетания), которые применяются к различным этапам судебного производства и соответственно различаются по уголовно-процессуальному содержанию. Сравнительный анализ названных терминов проведен на основе положений общей теории права о юридической терминологии: о требованиях единства и точного использования юридических терминов; о классификации юридических терминов на общеупотребляемые и специальные юридические. Сделан вывод, что термины «суд присяжных» и «суд с участием присяжных заседателей» можно использовать как равнозначные с учетом контекста рассматриваемого вопроса. Оба термина обозначают судебную деятельность, в которой участвуют присяжные заседатели. Термин «суд с участием присяжных заседателей» следует характеризовать как специальный юридический термин. Термин «суд присяжных» является общеупотребляемым и общепризнанным термином, но одновременно имеет и специальное юридическое значение.

Конвенция «О защите детей и сотрудничестве в отношениях усыновления иностранцев» и законодательство Республики Казахстан признают детей независимыми лицами, обладающими определенными правами от рождения. Существует несколько традиционных форм воспитания детей в семье.Важнейшим правовым институтом является институт усыновления. Усыновление — это законноепринятие ребенка в семью. Ребенок как родственник имеет все права и обязанности как сын, таки дочь, а для родителей — это высшая степень ответственности за судьбу ребенка и его полное развитие. Причина важности института усыновления заключается в том, что в нашем государстве большое внимание уделяется приоритетности семейного воспитания, а для детей, нуждающихся в опеке,такую воспитательную форму может обеспечить только институт усыновления. В дружной, благополучной семье каждого ребенка должно быть тепло.

Стаття присвячена дослідженню закордонно­го досвіду застосування заходів процесуального примусу в адміністративному судочинстві. Зазначено, що стан правосуддя в Україні є од­ним із критеріїв оцінки рівня демократії та закон­ності. Світовий досвід показує, що верховенство закону може існувати лише тоді, коли у державі функціонує сильна, авторитетна та незалежна судова влада. Вказано, що важливу роль у відправленні пра­восуддя відіграє процесуальний примус, завдяки якому дотримуються правил поведінки у суді. Підкреслено, що у Німеччині за неявку сторо­ни на примусовий виклик до судового засідання може бути винесене попередження про накла­дення адміністративного штрафу. Вказано, що американські суди часто вико­ристовують такі санкції як: попередження чи публічне осудження; попереднє попередження; обов'язкове безкоштовне представництво інте­ресів особи; порушення питання про дисциплі­нарну відповідальність перед органами адво­катури або іншого самоврядування; заборона подальшого ведення справи адвокатом (відвід); залишення заяви без розгляду; обмеження до­ступу до суду у майбутньому; перерозподіл су­дових витрат незалежно від результату справи; процесуальний штраф; відшкодування наслід­ків злочину на користь іншого учасника справи та ін. Наведено приклади зловживань процесуаль­ними правами, які мають місце під час перегляду судової практики США. Серед них: – спроба штучно позбавити компетентний суд юрисдикції у справі; – пред’явлення свідомо необґрунтованих претензій чи претензій, що свідчать про безвідповідальність позивача; – придушення опонента в судовому процесі шляхом вжиття заходів до затягування судового розгляду або іншими способами тиску. Зазначено, що заходи процесуального приму­су застосовуються судом для припинення непра­вомірних дій чи бездіяльності сторін у справі. Це має важливе значення під час вирішення публіч­но-правових спорів, стороною яких є орган, на­ділений певними повноваженнями у відносинах із приватними особами.

Стаття присвячена дослідженню особливос­тей застосування заходів процесуального при­мусу в адміністративному судочинстві. Зазначено, що застосування заходів проце­суального примусу пов'язані з обмеженням осо­бистої свободи та волевиявлення громадян. Це означає, що застосування примусу порушує ос­новні особисті та майнові права громадян. Тому заходи процесуального примусу повинні засто­совуватися лише відповідно до їх призначення, за наявності встановлених законом підстав та у встановленому законом порядку. Вказано, що попередженням є письмове за­уваження на адресу особи про порушення по­рядку у судовому засіданні або невиконання вказівок голови суду. Наприклад, образливі зви­нувачення учасників судового процесу, репліки, недотримання тиші у залі судового засідання, тощо. Застосування попередження оформляєть­ся ухвалою суду та робиться запис у протоколі судового засідання. Підкреслено, що тимчасове вилучення доказів для дослідження судом - це витребування судом письмових і речових доказів, не представлених на дослідження судом без поважних причин. На­приклад, неподання органом влади нормативно­го акту, щоб уникнути перевірки наявності норм, що суперечать Конституції та законам України, порушує права та законні інтереси фізичних чи юридичних осіб. Вказано, що привід поширюється на належ­ним чином повідомлених осіб, особиста участь яких визнана судом обов'язковою, свідків, які не з'явилися в судове засідання без поважної причини або не повідомили про причину неявки через органи Національної поліції України, з відшкодуванням у державну скарбницю витрат на її реалізацію. Наголошено, що застосування заходів проце­суального примусу має вагоме значення, оскіль­ки надає керівнику адміністративного суду ре­альні інструменти впливу на осіб, що порушують встановлені у суді правила, створюючи перешко­ди для належного судового розгляду. Зазначено, що суд може скасувати своє рі­шення про стягнення штрафу, якщо особа, щодо якої вона винесена, усунула допущене порушен­ня або надала докази серйозності причин неви­конання відповідних вимог суду або його проце­суальних зобов'язань.

У статті з позиції системного підходу здійс­нюється характеристика способів захисту при оскарженні рішень суб'єктів владних повнова­жень в адміністративному судочинстві України. Досліджено підходи до класифікації. Запропоно­вано класифікацію способів захисту при оскар­женні рішень суб'єктів владних повноважень в адміністративному судочинстві України. У статті зазначається, що дослідження способів судового захисту при оскарженні рішень суб'єктів владних повноважень з позиції системного підходу дозво­лить розкрити всю систему способів судового за­хисту прав і інтересів осіб у сфері публічно-пра­вових відносин, дослідити їх диференціацію за різними критеріями, висвітлити взаємозв'язки, а також з'ясувати зміст, структуру та місце в цій системі способів захисту при оскарженні рішень суб'єктів владних повноважень. Зазначається, що належної уваги щодо здійснення відповідної класифікації способів судового захисту в науці адміністративного права не приділялося. У статті способи судового захисту прав, свобод та інте­ресів осіб поділено на загальні способи захисту, додаткові та спеціальні. При цьому щодо оскарження рішень суб'єктів владних повноважень застосовуються загальні та додаткові способи захисту. За цільовою спрямованістю їх поділено на такі, застосування яких: дозволяє підтвердити право; дозволяє захистити право; припинити порушення права чи інтересу; дозволяє відно­вити порушене право чи інтерес, та (або) ком­пенсувати витрати, пов'язані з їх порушенням. За суб'єктами, уповноваженими на їх реаліза­цію, способи захисту поділено на універсальні та інші, які застосовуються суб'єктом владних повноважень для захисту прав і інтересів держа­ви, суспільства, невизначеного кола осіб у сфері публічно-правових відносин. За наслідками спо­соби захисту поділено на пресікальні, відновлю- вальні та компенсаційні.

У статті досліджуються погляди відомого укра­їнського адвоката, громадського і суспільно-полі­тичного діяча Іллі Шрага на питання української автономії на початку ХХ століття. На основі науко­вої літератури розкриваються чинники, що впли­нули на становлення поглядів І. Шрага в контексті суспільно-політичних процесів на українських землях на початку ХХ ст. Стверджується, що ста­новлення державно-правових орієнтирів Іллі Шра­га здійснювалося у ході його активної участі в сус­пільно-політичних процесах, які відбувалися на території українських земель. Його участь в укра­їнському національному русі сприяла об'єднанню свідомих діячів того часу на ниві розв'язання укра­їнського питання. Він намагався налагодити тісні контакти із західноукраїнськими діячами, спільна діяльність з якими дала можливість актуалізувати у суспільстві соборницькі ідеї, підняти на новий рівень питання української автономії. Відзначаєть­ся, що українська ідея сталим основоположною у парламентській діяльності Іллі Шрага. Ще будучи депутатом І Державної Думи Російської імперії, він виніс на широкий загал ключові питання життєді­яльності українського народу. Застосовуючи свої знання та практичні навички у сфері юриспруден­ції, він поставив ці питання на законодавчу основу і запропонував шляхи їх ефективного вирішення. Показано участь Іллі Шрага в українському наці­онально-визвольному русі в умовах занепаду са­модержавного режиму, концентрується увага на його участі у діяльності Центральної Ради, де він веде активно працює у комісії зі створення проєкту статуту автономії України. У цьому зв'язку відобра­жено його тісну співпрацю з головою Централь­ної Ради Михайлом Грушевським. Зауважується, що М. Грушевський неодноразово звертався до І. Шрага за фаховими консультаціями та роз'яс­неннями щодо організаційних, кадрових і загаль­них питань. Головна ж їхня спільна діяльність ба­зувалася на основі ідеї української автономії.

Актуальність даної теми дослідження в умо­вах сьогодення набуває неабиякого інтересу та полягає в тому, що геноцид є одним з найтяжчих злочинів проти людства і хоч відповідальність за нього офіційно закріплена, проте це не запобігає новим проявам геноциду. У даному науковому дослідженні автором здійснено чергову спробу розглянути теоретичне підґрунтя виникнення терміну «геноцид» в міжнародному праві. Зазначено, що незважаючи на досить тривале існування геноциду у світі, лише після Другої світової війни геноцид було кваліфіковано як найтяжчий злочин проти людства. Проаналізовано, що попри те, що була підписана Конвенція ООН про запобігання злочину гено­циду і покарання за нього, ухвалені її норми не змогли запобігти новому прояву даного злочину. У статті наведені відомі історії приклади страш­них геноцидів. Визначено, що відповідальність за геноцид передбачено Конвенцією ООН 1948 року «Про запобігання злочину геноциду та по­карання за нього», в якій сформульовано склад злочину та його форми. Також виявлено, що у Конвенції прямо не йдеться про відповідальність держав, а лише опосередковано. Розкрито концепцію міжнародної криміналь­ної відповідальності держави за геноцид та зро­блено висновки, що дана концепція є спірною. Проаналізовано судову практику держав щодо притягнення до відповідальності за злочин геноциду відповідно до Конвенції ООН про запо­бігання злочину геноциду і покарання за нього. Зроблено висновки про застосування національ­ними судами самої Конвенції про геноцид, або ж національного законодавства, яке містило визна­чення злочину геноциду відповідно до Конвенції. Також у статті розкриті події сьогодення, а саме те, що злочини росіян у ході повномасш- табної агресії підпадають під статті Конвенції про геноцид 1948 року, і Україна працює над притяг­ненням російських злочинців до відповідальності за геноцид українського народу. Зроблено висновок, що злочини росіян в Україні - це геноцид за усіма ознаками і росія повинна понести відповідальність за геноцид українського народу.

Стаття присвячена аналізу розсуду судді у забезпеченні прав і свобод людини та дослідження значення правової позиції Верховного Суду. Встановлено, що призначенням Верховного Суду як найвищої судової установи в Україні є, передусім, формування обґрунтованої правової позиції сто­совно застосування всіма судами в подальшій роботі конкретної норми матеріального права або до­тримання норми процесуального права, що була неправильно використана, і таким чином спряму­вання практики в єдине та правильне правозастосування. Правові позиції Верховного Суду мають більш складну природу, оскільки є чітке усвідомлення завдань цього органу як ключового суб’єкта формування єдності національної судової практики. Досліджено юридичну літературі в якій наразі обговорюється проблема відступлення від правових позицій, висловлених раніше, оскільки саме на рівні вищих судових інстанцій має вирішуватися проблема одностайного застосування судами норм законодавства у подібних правовідносинах. Інститут відступлення від попередньої правової позиції є досить цікавим явищем і набув поширеного застосування в останні роки, і пов’язана ця пробле­ма, можливо, з реформою процесуального законодавства. Встановлено, що масове відступлення від попередніх правових позицій порушує стандарти сталості судової практики, а вимога правової визначеності апелює саме до стандартів сталості судової практики, згідно з якою суди повинні за однакових фактичних умов ухвалювати в у аналогічних справах аналогічні рішення. Сталість судової практики означає, що низка раніше прийнятих та узгоджених судових рішень є переконливим доказом правильного тлумачення правової норми. Оскільки законодавець не закріпив обов’язко­вість раніше прийнятих постанов Верховного Суду України, однак можливість відступу від них на­дається лише суду касаційної інстанції Верховному Суду. Відступаючи від правової позиції, суд має навести серйозну і переконливу аргументацію, оскільки для інакшого застосування припису закону у однаковій (або подібній) ситуації з аналогічним юридичним складом повинні існувати вагомі та розумні підстави. Зроблено висновок, що особливого значення набувають саме принципи, якими керуються судді при виробленні кожного конкретного рішення і формуванні відповідної правової позиції, а саме принципи верховенства права, справедливості й законності.

Copyright of Journal of Actual Problems of Jurisprudence / Habaršy. Zan̦ Seriâsy is the property of Al-Farabi Kazakh National University and its content may not be copied or emailed to multiple sites or posted to a listserv without the copyright holder's express written permission. However, users may print, download, or email articles for individual use. This abstract may be abridged. No warranty is given about the accuracy of the copy. Users should refer to the original published version of the material for the full abstract. (Copyright applies to all Abstracts.)

Стаття присвячена висвітленню вітчизняного досвіду та зарубіжної практики юридичної аргументації в судовому процесі. Велика юридична енциклопедія визначає юридичну аргументацію як процес надання аргументів юридичного значення та встановлення відношень між ними, що набуває юридичної форми при узгодженні логічних правил з нормами права. Констатовано, що юридична аргументація у судових рішеннях є обов’язковою, адже прийнятність правового прийняття рішення залежить від процедур аргументації та прагнення до досягнення істини в праві. Відтак, правосудність судових рішень визначається їх відповідністю вимогам законності, обґрунтованості та мотивованості. Встановлено, що аргументом є твердження, що містить засновки і висновок, не всі з яких є виражені в реальних аргументах. В юридичній аргументації доказ є допоміжним інструментом аргументу. У практичному дискурсі задля досягнення критеріїв раціональності і правильності нерідко виникає необхідність застосування спеціальних знань, носіями яких є експерти. Висновки експертів, що надаються в межах призначеної судом експертизи є джерелами/засобами доказування. Докази мають бути належними, допустимими, достовірними, достатніми. Саме тому залучені до судового процесу судові експерти повинні володіти навичками аргументації та усної комунікації, бути фаховими, авторитетними, а їхні висновки обґрунтованими та неупередженими. Тобто правила юридичного дискурсу та принципи юридичної аргументації неодмінно поширюються на судового експерта, який постає одним із суб’єктів аргументування. З’ясовано, що вітчизняні суди не завжди з довірою відносяться до висновків, наданих експертами. Результати психофізіологічної діагностики особи із використанням поліграфа не надають переваги у доказуванні, а «беруться до уваги, поряд з іншими доказами». Залучення експертів до судового процесу не завжди надає підстави включати надані ними висновки в доказову базу, а тим паче вважати реальними аргументами. Існує потреба у законодавчому регулюванні питання щодо можливості участі спеціаліста-поліграфолога в судовому процесі. Окреслено практику доказування та з’ясовано роль свідків-експертів в Італії. Так, в італійському цивільному судочинстві існує два види експертів: судовий технічний експерт, призначений суддею (CTU), і експерт, призначений сторонами (CTP). Експерт не повинен мати жодних інтересів, пов’язаних із провадженням. Призначений експерт зобов’язаний погодитися на власне призначення і може відхилити його лише з обґрунтованих причин, які оцінює суддя.

У статті приділено увагу засаді незалежності суддів та її значенню для діяльності судової гілки влади. Проаналізовано кількість випадків порушення незалежності суддів на основі статистичних показників Вищої ради правосуддя. Висвітлено тенденцію до зменшення кількості випадків втручання у суддівську діяльність упродовж 2020-2022 р. Висловлено припущення щодо кількості повідомлень щодо дій, що порушують гарантії незалежності суддів або підривають авторитет судової гілки влади, які надійдуть у 2023 р. Автором проаналізовано підходи до визначення поняття «незалежність судді», що дозволило зробити висновок щодо того, що незалежність судді має на меті забезпечення якості правосуддя та належного рівня захисту прав і свобод людини. У зв’язку з цим під незалежністю судді запропоновано розуміти законодавчо закріплену гарантію суддівської діяльності, що реалізується завдяки передбаченим законом механізмам, та має на меті забезпечення справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду і вирішення правових спорів у суді. В роботі також досліджено перелік ознак незалежності суддів. Запропоновано його розширення такими ознаками як: 1) ця засада забезпечується рядом гарантій, які поширюються на особу у виключному випадку – наявності у неї статусу судді; 2) має як національний, так і міжнародний рівень закріплення; 3) забезпечується діяльністю органів та осіб, до компетенції яких законом віднесено відповідні повноваження. Крім того, автором приділено увагу поняттю «гарантії незалежності суддів», звернуто увагу на класифікацію цих гарантій. Запропоновано авторське визначення поняття «гарантії незалежності суддів» – система заходів та механізмів, що передбачають діяльність органів та осіб, до повноважень яких віднесено забезпечення неприпустимості неправомірного втручання, впливу або тиску на суддю у зв’язку зі здійсненням ним правосуддя. У роботі також підкреслено, що ключову роль у забезпеченні незалежності суддів відіграє ВРП, яка за результатами розгляду повідомлень про втручання в діяльність суддів щодо здійснення правосуддя ухвалює рішення про вжиття певних заходів реагування. Визначено, що з урахуванням наміру України здобути членство в Європейському Союзі, проблема порушення незалежності суддів потребує якнайшвидшого вирішення.

Стаття присвячена комплексному науковому дослідженню порядку розгляду і вирішення доменних спорів. У статті розкрито правову природу доменного імені, особливості судового і позасудового по- рядку вирішення спорів. Встановлено, що предметом доменних спорів є незаконне використання у до- менних іменах чужих торговельних марок, комерційних найменувань, інших комерційних позначень, об’єктів авторського права. Доведено, що порядок вирішення доменних спорів може бути судовий або позасудовий; при судовому порядку захисту прав на доменне ім’я розгляд спорів здійснює суд, при позасудовому – арбітр Центру посередництва і примирення ВОІВ (або іншої подібної структури). До- ведено, що суттєвою проблемою у правозастосуванні є правова невизначеність щодо правового режиму доменного імені. Встановлено, що доменний спір виникає щодо законності використання доменного імені певною особою. Обґрунтовано, що домен і доменне ім’я – це не тотожні поняття; доменне ім’я – це унікальна назва частина ієрархічного адресного простору мережі Інтернет, щодо якої і виникають доменні спори. Обґрунтовано, що визначальним для захисту порушеного права судом є правильна іден- тифікація позивачем об’єкту права інтелектуальної власності, на захист якого розпочато справу в суді, і який відображено у змісті домену, оскільки у разі не зазначення такого об’єкту суд може відмовити у задоволенні позову, оскільки домен сам по собі як об’єкт не отримує правового захисту. Встановлено, що позасудовий порядок вирішення доменних спорів є зручним механізмом опера- тивного захисту прав на торговельну марку, яка без дозволу правовласника відображена у чужому доменному імені і цим створює змішування із торговельною маркою правовласника, надаючи непра- вомірні важелі впливу на споживачів. Встановлено, що підставою виникнення доменних спорів є: доменне ім’я є ідентичним або оман- ливо подібним до торговельної марки, на яку позивач має майнові права інтелектуальної власності; володілець доменного імені немає прав або законних інтересів щодо доменного імені; таке доменне ім’я зареєстроване або використовується недобросовісно. Доведено, що при вирішенні доменних спорів застосовуються спеціальні способи захисту прав на до- менне ім’я – переделегування прав на доменне ім’я позивачу або скасування реєстрації доменного імені. Встановлено, що судовий порядок вирішення доменних спорів є універсальним і може застосову- ватися щодо захисту прав на будь-який об’єкт прав інтелектуальної власності, який може бути відо- бражений у доменному імені (йдеться не лише про торговельні марки, а й про комерційні найменуван- ня, географічні зазначення, об’єкти авторського права тощо). Обґрунтовано, що такий підхід доцільно застосовувати і щодо позасудового порядку вирішення доменних спорів, однак відповідні положення повинна затвердити Корпорація з управління доменами і IP-адресами (ICANN), внісши відповідні зміни до Правил Єдиної політики вирішення спорів про доменні імена (Uniform Domain Name Dispute Resolution Policy).

В даній публікації у зв’язку з розглядом на даний час Конституційним Судом України провадження щодо конституційності частини першої статті 459 КПК України наведена позиція авторки з цього питання. Комплексний аналіз правового регулювання повноважень слідчих суддів із судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні дає можливість зробити висновок, що здійснюючи ці повноваження, слідчий суддя виконує конституційне повноваження суду, а всі його ухвали є рішеннями суду. Слідчий суддя діє від імені суду як суддя – носій судової влади. Реалізація слідчим суддею повноважень із судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні є складовим елементом реалізації функції правосуддя. Відповідаючи на поставлене питання: «чи забороняє частина перша статті 459 КПК безпосередньо або ж у посутньому зв’язку з іншими приписами Кодексу перегляд ухвал слідчих суддів за нововиявленими обставинами?», слід зазначити, що прямої заборони на перегляд ухвал слідчих суддів за нововиявленими обставинами частина перша статті 459 КПК не містить. Проте відсутня пряма вказівка на право оскарження та перегляду. Фактично судова практика щодо неможливості оскарження та перегляду ухвал слідчих суддів за нововиявленими обставинами пішла шляхом застосування наслідкового формально-юридичного розуміння змісту використаних у главі у главі 34 КПК «Провадження за нововиявленими або виключними обставинами» термінів у посутньому зв’язку з іншими приписами КПК, що говорить про порушення принципу правової визначеності у правовому регулюванні цього питання, що призводить до неоднозначного розуміння та правозастосування цих норм. Такий підхід у судовій практиці не дає можливості своєчасно виправити помилку слідчого судді шляхом перегляду його ухвали. Фактично незаконне та несправедливе рішення слідчого судді набирає законної сили та повинно бути виконане. Така ситуація є неприпустимою, оскільки виправлення помилкового рішення слідчого судді у формі ухвали повинно мати місце та бути максимально наближеним у часі до моменту його перегляду та виправлення судової помилки. Позбавлення права на доступ до суду у вигляді перегляду ухвали слідчого судді за нововиявленими обставинами слід вважати недомірним по відношенню до поставленої мети, що свідчить про невідповідність частини першої статті 459 КПК частині 1 статті 8 Конституції України в частині принципу правової визначеності як складової принципу верховенства права. А оскільки в такий непропорційний спосіб було обмежено право на доступ до суду, то ця норма з тих же причин суперечить частині другій статті 55 Конституції України. Можливість перегляду за нововиявленими обставинами ухвал слідчих суддів повністю відповідатиме принципові верховенства права та основним засадам судочинства, визначеним Конституцією України.

Стаття присвячена правовому аналізу визнання недійсним прав на винахід, корисну модель. У статті проаналізовано особливості подання позову про визнання недійсним прав на винахід, корисну модель та інші процесуальні аспекти судового захисту. Встановлено, що на зміну інституту визнання патенту на винахід (корисну модель) недійсними прийшов інститут визнання прав на винахід (корисну модель) недійсними. Доведено, що формулювання коректної матеріально-правової вимоги, зверненої до суду, є ключовим у визначенні перспективи захисту порушеного, невизнаного чи оспореного права і така вимога повинна відображати обраний позивачем спосіб захисту. Обґрунтовано, що формулювання позивачем належного способу захисту повинно відповідати за своїм змістом праву, яке порушене. Доведено, що застосування конструкції визнання прав на винахід (корисну модель) недійсними, а не визнання патенту недійсним, є більш вдалим в аспекті формулювання матеріально-правової вимоги, зверненої до суду, адже воно корелюється із тим, що власне виникнення таких прав є підставою для видачі і чинності патенту, і саме недійсність таких прав зумовлює і недійсність патенту, а не навпаки. Встановлено, що нормативно-правове регулювання визнання прав на винахід (корисну модель) недійсними потребує вдосконалення. Обґрунтовано, що потребує вирішення питання подальшої долі патенту, який засвідчував права на винахід (корисну модель), які були визнані судом недійсними. Встановлено, що визнання недійсним прав на винахід (корисну модель) має своїм наслідком і недійсність (нечинність) патенту, який такі права засвідчує, водночас, таке положення потребує закріплення на рівні закону задля усунення існуючої прогалини в регулюванні цих суспільних відносин. Доведено, що вирішення питання внесення змін до Реєстру та Спеціальної інформаційної системи НОІВІ на підставі рішення суду, що набрало законної сили, є вагомим засобом протидії зловживання правами особами, які володіють патентом, що засвідчує права інтелектуальної власності, які визнані недійсними в судовому порядку. Встановлено, що для запобігання зловживанню правами власником патенту позивач на етапі подання позовної заяви може ініціювати застосування судом заходів забезпечення позову у формі заборони передання будь-якій особі прав на винахід (корисну модель) та заборони НОІВ приймати рішення про внесення будь-яких змін до Державного реєстру патентів України стосовно такого винаходу (корисної моделі). Обґрунтовано необхідність доповнення Закону України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» нормами про те, що «визнання прав на винахід (корисну модель) недійсними повністю має наслідком недійсність патенту, який такі права засвідчує. Визнання прав на винахід (корисну модель) недійсними частково має наслідком недійсність патенту в частині, яка стосується пунктів формули, права на які були визнані недійсними. Такий патент зберігає свою чинність лише в межах нового (вужчого) обсягу правової охорони. Рішення суду про визнання недійсними прав на винахід (корисну модель) повністю або частково, яке набрало законної сили, є підставою для внесення відповідних змін до Реєстру».

Стаття присвячена дослідженню детермінаційного впливу ментальних настанов спільноти та явищ повсякденності на форми й історичні модифікації суду і судочинства. Акцентується увага на потребі комплексного і міждисциплінарного дослідження конкретних форм судочинства, оскільки кожна із них є опредметненням ментальних засад спільноти. Показано, що розгляд правових феноменів і процесів з позицій теорії ментальності в межах вітчизняного правознавства не є поширеним, хоча для суспільствознавчих наук ця проблематика була актуальною в другій половині ХХ століття. Теорію ментальності в розрізі правових досліджень можна трактувати як один із методологічних прийомів соціально-культурної антропології права (яка тісно пов’язана з теорією повсякденності). Досягнення поставленої мети стало можливим в результаті використання сучасної, постнекласичної методології, інструментарій якої дозволяє всебічно досліджувати правові явища і процеси та акцентувати увагу на їх глибинних засновках, які впродовж тривалого часу вважалися як такими, що не належать до об’єктів наукового вивчення (повсякденне життя, ментальні настанови, стереотипи, знаково-символічна сфера). Показано, що окрема культура (в нашому випадку – європейська) характеризується притаманними їй глибинними ментальними засновками, які опредметнюються у всіх сферах соціального життя, в правовому в тому числі. Сучасний суд як державна інституція і судочинство як процес відправляння правосуддя в межах європейського культурного ареалу значною мірою формуються ментальними настановами, які поєднують в собі низку античних уявлень про влаштування соціального світу (пропорційність і баланс), християнські вірування (рівність), основні ліберальні цінності (свобода, справедливість). Доведено, що будь-які модернізаційні і реформаційні процеси в сфері суду і судочинства будуть ефективними лише за умови їх відповідності ментальним настановам спільноти.

Тематика наукових досліджень у сфері цивільного процесуального права показує, що науковці доволі часто спрямовують свої дослідження на окремі галузеві процесуально-правові інститути, при цьому звертають мало уваги на роботу суддів, які здійснюють не лише організаційні функції, спрямовані на дослідження доказів та їх оцінку, але і займаються правозастосовчою діяльністю з метою досягнення точності по урегулювання спірних відносин нормами права. Це питання є одним із найважливіших і в той же час найскладнішим в сфері правосуддя. Саме цій проблематиці і присвячена дана робота. Сьогодні правозастосовча практика судів загальної юрисдикції все частіше і частіше виходить за межі механічного застосування норм права, що завжди було характерним для позитивістської школи права. Континентальне право, яке ґрунтується на даній теорії, передбачає стабільність статутного права, яке охоплює всі без виключно законодавчі акти. Така стабільність спостерігалася в Європі з ХVІІІ століття по кінець першої половини ХХ століття. З цього часу суспільні відносини, обумовлені стрімким розвитком науки, техніки, інформаційних технологій, глобалізацією економіки, міграційними процесами почали суттєво випереджати правотворчі можливості законодавця, який об’єктивно не встигає урегульовувати все нові і нові відносини, які виникають в суспільстві кожного дня. Таким чином, правосуддя як в європейських країнах, так і нашій державі все частіше і частіше стикається з тим, що ті чи інші суспільні відносини неурегульовані нормами права або урегульовані неповно, нечітко чи суперечливо. Це означає, що ціла низка законодавчих актів має в наявності ті чи інші законодавчі прогалини, які оперативно усунути законодавець не має реальної можливості. Таким чином, суди, які здійснюють правозастосування, починають вдаватись до судової правотворчості, долаючи в такий спосіб наявні законодавчі прогалини. В статті досліджується механізм правотлумачення та особливості застування аналогії в праві, під час яких в таких процесах має місце певний рівень правової новизни, яка характеризує судову правотворчість з точки зору судової практики.

Запропонована публікація є частиною дослідження балансу в складній системі кримінального провадження. Відповідно до концепції авторки цей баланс реалізується на трьох рівнях: (1) інституційний рівень; (2) правозастосовний рівень; (3) особистісний рівень. На особистісному рівні чільне місце відводиться питанню освітньої підготовки персоналу органів досудового розслідування, прокурорів та суддів. Синергія та тісний корелятивний зв’язок між освітою та практикою є основою якісного кримінального провадження та ефективного виконання завдань кримінального правосуддя. Останніми роками у науковій доктрині лунає критика сучасного процесу підготовки суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності в Україні. Відтак, метою дослідження є експлікація авторської відповіді на питання: як оптимізувати процес професійної підготовки суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності. Змістовна частина статті розділена на три підрозділи. У першому підрозділі йдеться про зміну підходів до освітнього процесу (усвідомлення неможливості в сучасному світі підготувати фахівця на всі випадки службових ситуацій; необхідність розвитку навиків самоосвіти; превалювання інтерактивних, інноваційних методів професійного навчання розвиток творчого мислення; необхідність перегляду вимог до методичного забезпечення освітнього процесу). Додатково звертається увага на необхідність зміни підходів до інституту помічника слідчого. У другому підрозділі статті йдеться про проблематику реформування інституту наставництва (впровадження заходів стимулювання виконання обов’язків наставника; зміни в підходах до критеріїв оцінювання якості практичного навчання; додаткове вивчення досвіду зарубіжних колег щодо поступового «входження» в посаду). У третьому підрозділі дослідження розглядаються питання реформування інституту підвищення кваліфікації персоналу органів досудового розслідування, прокуратури та суду (перевага тренінгового навчання, плюралізм тематики тренінгів та можливість вибору напрямку підвищення кваліфікації цільовою аудиторією з урахуванням актуальних потреб набуття (посилення, удосконалення) певних компетентностей). У завершальній частині статті викладено коротке резюме отриманих результатів, а також окреслено перспективні напрямки продовження дослідження.

Стаття присвячена дослідженню реалізації права на судовий захист через поняття «механізм» як цілісну систему, для функціонування якої необхідна сукупність певних умов. Сформульовано визначення поняття «механізм реалізації права на судовий захист у господарських відносинах» на основі аналізу загальнотеоретичних уявлень та розумінь правового механізму, а також доопрацювано теоретико-правові підходи до визначення умов функціонування та структури механізму реалізації права на судовий захист в господарських відносинах. На підставі здійсненого аналізу пропонується визначення механізму реалізації права на судовий захист у господарських відносинах як комплексу матеріальних та процесуальних правових засобів, за допомогою яких нормативність права переводиться в упорядкованість господарських суспільних відносин, встановлюється і забезпечується реалізація права на звернення до суду за захистом та отримання безпосередньо судового захисту. З’ясовано, що відсутність необхідних матеріальних правомочностей у позивача часто виявляється на стадії апеляційного або касаційного перегляду рішення господарського суду першої інстанції і носить системний характер, тому зважаючи на переважно економічний характер спірних господарських відносин, вважається доцільним поряд з перевіркою дотримання вимог щодо позовної давності, необхідного обсягу дієздатності суб’єкта звернення, перевіряти наявність необхідних матеріальних правомочностей у суб’єкта звернення за судовим захистом на стадії звернення. Для усунення вказаної проблеми, пропонується доповнення ч. 1 ст. 164 ГПК України положенням про необхідність подання разом із позовною заявою документів, які підтверджують правомочності власника поряд із доказами про порушення цього права у суб’єкта звернення за судовим захистом, на наш погляд, посприяло б забезпеченню ефективної дії механізму реалізації права на судовий захист у господарських відносинах.

The article is devoted to the analysis of the judge's discretion in ensuring human rights and freedoms and the study of the significance of the legal position of the Supreme Court. It has been established that the purpose of the Supreme Court as the highest judicial institution in Ukraine is, first of all, the formation of a justified legal position regarding the application by all courts in the further work of a specific norm of substantive law or compliance with a norm of procedural law that was incorrectly used, and thus directing practice into a unified and proper enforcement. The legal positions of the Supreme Court have a more complex nature, as there is a clear awareness of the tasks of this body as a key subject in the formation of the unity of national judicial practice. The legal literature was studied, which currently discusses the problem of deviating from the legal positions expressed earlier, whereas it is at the level of higher courts that the problem of unanimous application of legal norms by courts in similar legal relations should be resolved. The institution of departure from the pre-legal position is quite an interesting phenomenon and become widely in recent years, and this problem is connected, perhaps, with the reform of procedural legislation. It was established that a massive departure from previous legal positions violates the standards of consistency of judicial practice, and the requirement of legal certainty appeals precisely to the standards of consistency of judicial practice, according to which courts must make similar decisions in similar cases under the same factual conditions. Constancy of judicial practice means that a series of previously adopted and agreed court decisions is a convincing proof of the correct interpretation of the legal norm. Since the legislator has not establish the binding nature of previously adopted resolutions of the Supreme Court of Ukraine, however, the possibility of deviating from them is provided only to the court of cassation instance of the Supreme Court. Deviating from the legal position, the court must provide a serious and convincing argument, since there has to be valid and reasonable grounds for a different application of the law's prescription in the same (or similar) situation with a similar legal structure. It was concluded that the principles that are guided by judges when making each specific decision and forming the corresponding legal position, namely the principles of the rule of law, justice and legality, are of particular importance. [ABSTRACT FROM AUTHOR]

Copyright of Journal of Actual Problems of Jurisprudence / Habaršy. Zan̦ Seriâsy is the property of Al-Farabi Kazakh National University and its content may not be copied or emailed to multiple sites or posted to a listserv without the copyright holder's express written permission. However, users may print, download, or email articles for individual use. This abstract may be abridged. No warranty is given about the accuracy of the copy. Users should refer to the original published version of the material for the full abstract. (Copyright applies to all Abstracts.)

The article is devoted to highlighting domestic experience and foreign practice of legal argumentation in court proceedings. The Great Legal Encyclopedia defines legal argumentation as the process of giving arguments legal meaning and establishing relationships between them, which acquires jurisprudence. forms when harmonizing logical rules with legal norms. It is stated that legal reasoning in court decisions is mandatory, since the acceptability of legal decisionmaking depends on the procedures of argumentation and the desire to achieve the truth in law. Therefore, the justice of court decisions is determined by their compliance with the requirements of legality, reasonableness and motivation. It is established that an argument is a statement containing premises and a conclusion, not all of which are expressed in real arguments. In legal argumentation, evidence is an auxiliary tool of argument. In practical discourse, in order to achieve the criteria of rationality and correctness, there is often a need to apply special knowledge, the bearers of which are experts. Opinions of experts provided within the limits of the examination appointed by the court are sources of evidence. Evidence must be proper, admissible, reliable, sufficient. That is why forensic experts involved in the judicial process must possess the skills of argumentation and oral communication, be professional, authoritative, and their conclusions substantiated and impartial. That is, the rules of legal discourse and the principles of legal argumentation necessarily apply to the judicial expert, who appears as one of the subjects of argumentation. It was found that domestic courts do not always trust the conclusions provided by experts. The results of a psychophysiological diagnosis of a person using a polygraph do not provide advantages in proof, but «are taken into account, along with other evidence». Involvement of experts in the legal process does not always provide grounds to include the conclusions they provide in the evidence base, let alone consider them as real arguments. There is a need for legislative regulation of the issue of the possibility of the participation of a polygraph specialist in the legal process. The evidence practice was outlined and the role of expert witnesses in Italy was clarified. Thus, in Italian civil proceedings there are two types of experts: the judicial technical expert appointed by the judge (CTU) and the expert appointed by the parties (CTP). The expert should not have any interests related to the proceedings. The appointed expert must agree to his own appointment and can reject it only for valid reasons assessed by the judge. [ABSTRACT FROM AUTHOR]

The article focuses on the principle of independence of judges and its importance branch of power. The number of cases of violations of the independence of judges was analyzed based on statistical indicators of the High Council of Justice. The trend towards a decrease in the number of cases of interference in judicial activity during 2020-2022 is highlighted. Assumption is made regarding the number of reports of actions that violate guarantees of the independence of judges or undermine the authority of the judicial branch of power, which will arrive in 2023. The author analyzed the approaches to defining the concept of «independence of a judge», which made it possible to conclude that the independence of a judge aims to ensure the quality of justice and the proper level of protection of human rights and freedoms. In this regard, the independence of a judge is proposed to be understood as a legally established guarantee of judicial activity, which is realized thanks to the mechanisms provided by law, and aims to ensure a fair, impartial and timely consideration and resolution of legal disputes in court. The work also examines the list of signs of independence of judges. It is proposed to expand it with such features as: 1) this principle is provided with a number of guarantees that apply to a person in the exceptional case of having the status of a judge; 2) has both a national and an international level of consolidation; 3) is ensured by the activities of bodies and persons to whose competence the law assigns relevant powers. In addition, the author paid attention to the concept of «guarantees of the independence of judges» and to the classification of these guarantees. The author's definition of the concept of «guarantees of the independence of judges» is proposed as a system of measures and mechanisms that provide for the activities of bodies and persons whose powers include ensuring the inadmissibility of undue interference, influence or pressure on a judge in connection with his administration of justice. The work also emphasizes that the key role in ensuring the independence of judges is played by the High Council of Justise, which, based on the results of consideration of reports of interference in the activities of judges with regard to the administration of justice, decides to take certain response measures. It was noted that taking into account the intention of Ukraine to gain membership in the European Union, the problem of violating the independence of judges needs to be solved as soon as possible. [ABSTRACT FROM AUTHOR]

Reviews the compensation of the moral harm as a way of civil-legal protection in the German and the Russian civil law, a comparison is made of grounds for compensation of moral harm in the German and the Russian civil law.

У науковій статті досліджено діяльність правоохоронних органів, зокрема поліції і суду при притягненні кривдників до адміністративної відповідальності за домашнє насильство. В статті розглянуті поняття домашнього насильства, форми та прояви домашнього насильства. Досліджені положення законодавства, що передбачають адміністративну відповідальність. Зазначено, що адміністративна відповідальність передбачена статтею 173-2 КУпАП. Наголошено, що згідно КУпАП на поліцію покладено обов’язок по складанню протоколу про адміністративне правопорушення передбачене статтею 173-2 КУпАП. В тому числі працівники цього правоохоронного органу зобов’язані збирати докази на підтвердження фабули викладеної у протоколі. Після цього матеріали справи передаються до суду. Розкрито деякі проблеми реалізації адміністративної відповідальності, зокрема зазначено, що застосування на практиці статті 173-2 буває досить складним. Проблема полягає в тому, що законодавець не зовсім чітко описує об'єктивну сторону цього правопорушення, а акти тлумачення досить суперечливо трактують зміст названої норми. Наголошено, що існують певні проблеми і у доказуванні. Зазначено, що постанови за ст. 173-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення демонструють, що в доказуванні зазвичай використовуються: протокол про адміністративне правопорушення, рапорти поліцейських, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, поясненнями потерпілого, заявою про вчинення домашнього насильства, терміновим заборонним приписом, формою оцінки ризиків вчинення домашнього насильства, роздруківкою повідомлень з «Вайбер» та «Телеграм», відеозаписами. Зазначено, що закриття провадження як правило відбувається через недостатність доказів вини по викладеній фабулі протоколу, що випливає як правило з таких причин: не квалфіковані прцівники поліції; судова практика по притягненню до домашнього насильства ще не достатньо розвинена; обставини правопорушення як правило відбуваються ТЕТа-ТЕТ; потерпілі нехтують своїми права по збиранню доказів. Акцентовано увагу, що на рівні законодавства вже зроблено значні кроки до поліпшення ситуації з протидії домашньому насильству. Проте, як показує практика, процедура доказування у справах є недосконалою. Наголошено щодо нагальної необхідності посилення контролю над кривдниками з боку поліції.

Доступ до правосуддя, що є елементом понять «верховенство права» (Rule of Law) та «правова держава» (Rechtsstaat), дозволяє особі ефективно захистити свої права у випадку їх порушення. Оскільки сучасні міжнародні стандарти, яким має відповідати національна судова система, охоплюють не лише незалежність, безсторонність, компетентність, ефективність, але й гендерну чутливість, тому гендерна компетентність судді є не просто потребою часу чи модною тенденцією, а насамперед гарантією рівного доступу до правосуддя. У статті розкрито види гендерної компетентності судді (експертна, методична та соціальна) через специфіку виконуваних суддею функцій. Також авторкою виокремлено п’ять основних гендерних компетенцій судді, якими є: 1) взаємодія та спілкування зі сторонами/учасниками процесу у належний спосіб (без гендерних упереджень); 2) застосування норм процесуального законодавства до конкретних потреб учасників процесу, враховуючи обставини справи (з урахуванням принципу гендерної рівності); 3) пошук та тлумачення норм матеріального права із використанням національної та міжнародної судової практики та правових інструментів, що стосуються гендерної рівності та запобігання дискримінації за ознакою статі / гендера; 4) вжиття заходів для ефективного захисту прав та законних інтересів особи, враховуючи гендерні аспекти; 5) написання судових рішень з дотриманням принципів гендерної рівності та недискримінації. Відповідно у кожній із цих компетенцій виділено необхідні знання, навички (уміння) та якості (цінності, ставлення) судді, що відповідають трьом складовим структури гендерної компетентності – когнітивній, діяльнісній та ставленнєво-ціннісній. На підставі аналізу практики ЄСПЛ показано приклади порушень національними судами вимог верховенства права щодо доступу до правосуддя та зроблено висновок, що чимало порушень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод при розгляді широкого спектру справ можна було б уникнути, якби судді володіли достатнім рівнем гендерної компетентності, зокрема, уміли розпізнавати гендерно чутливі ситуації при розгляді різних категорій справ та належно на них реагувати. Відтак, оволодіння суддями гендерними компетенціями, зокрема через навчання, сприятиме забезпеченню рівного доступу до правосуддя, що є однією із стратегічних цілей Ради Європи.

У сучасних умовах дослідження джерел конституційного права зарубіжних країн є надзвичайно актуальним. В статті визначено, що судовий прецедент є основним джерелом конституційного права держав англосаксонської правової системи та допоміжним джерелом конституційного права в романо-германській правовій системі. Також акцентовано увагу на тому, що 23 лютого 2006 року в Україні було прийнято фундаментальний Закон – Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». Визначено, що прийняття вищезазначеного законодавчого акту мало свого часу не тільки теоретичне значення для юридичної науки, але насамперед практичне значення для функціонування судів, оскільки вимогою даного законодавчого акту є неухильне виконання рішень Європейського Суду з прав людини, який в свою чергу визнає прецедентне право. У роботі визначено, що раніше, судовий прецедент в Україні не був загальновизнаним джерелом конституційного права. Проте, з часом судовий прецедент почав посідати надзвичайно важливе значення і вітчизняні суди все частіше оперують практикою вищестоящих судів при ухваленні тих чи інших рішень. Тому, в науковій статті обґрунтовано важливість дослідження судового прецедента як джерела конституційного права в зарубіжних країнах, оскільки відношення до даного джерела конституційного права в державах загального права і державах континентального права кардинально відрізняється. Також в науковій статті особливу увагу приділено питанням, пов’язаним із практикою застосування судового прецедента у кожній із правових систем сучасності. Зокрема, визначено який вплив мав судовий прецедент на розвиток конституційного права, чи виступають суди суб’єктами судової правотворчості чи ні, визначено основні аспекти судового прецедента та його співвідношення з судовою практикою. В науковій статті також висвітлено яким чином застосовується судовий прецедент в Франції, Німеччині, Великобританії, а також окремі особливості його застосування в Україні. В підсумку визначено, що судовий прецедент по праву визначається особливим джерелом конституційного права зарубіжних країн, а тому для України він також повинен зайняти особливо важливе місце в системі джерел конституційного права, хоча при цьому він і поступається нормативно-правовому акту як фундаментальному джерелу конституційного права романо-германської правової системи, до складу якої входить і Україна.

On November 20, 2012, the Criminal Procedure Code of Ukraine 2012 came into force. It introduced a new philosophy of the national criminal procedure oriented to the European standards of criminal justice. The 10-year period of its application has shown a slow adaptation of its provisions and ideas into modern scientific, rule-making and law enforcement activities. To investigate the reasons for this phenomenon, the author resorted to a comparative analysis of the processes of implementation of the provisions of the Criminal Procedure Code of the USSR of 1922 and the Criminal Procedure Code of Ukraine 2012. In his opinion, there is much in common in the fate of these codified acts. They were adopted at the crossroads of different procedural paradigms. The Criminal Procedure Code of the USSR of 1922 gave impetus to the formation of a socialist-type criminal procedure, and the Criminal Procedure Code of Ukraine 2012 began its destruction. In this regard, the article examines the main stages of formation of the "special Soviet type" of criminal procedure. They were accompanied by the non-recognition of fundamental European legal values: the presumption of innocence, publicity, oral proceedings, adversarial proceedings, guarantees of the accused's right to defence, participation of defence counsel, the principle of evaluating evidence according to the judges' internal conviction and other democratic principles of justice. Therefore, after Ukraine gained independence, it inherited a deformed "special type of Soviet criminal procedure" subordinated to the administrative command system, which manifested the dictates of the state over the individual, and the following trends: diminished role of the court, with the prosecuting authorities taking over judicial functions; no distinction between procedural functions, formalized evidence procedure, lack of judicial control over the pre-trial investigation and its bureaucratization. Unfortunately, for many years, deformed ideas about the criminal process were "theoretically substantiated" in scientific research and educational publications, which were used by many generations of Soviet lawyers. Therefore, the established ideas about the Soviet criminal procedure to a certain extent hindered the mastery of the ideas and provisions of the CPC 2012. In this regard, the author of the article examines a number of reasons which impede further comprehension and implementation of the general provisions and ideas of the CPC-2012 into the rulemaking practice. At the same time, the article proposes substantive measures aimed at overcoming the destructive phenomena which impede the improvement of the current CPC in the real conditions of legal reality. [ABSTRACT FROM AUTHOR]

Copyright of Journal of Actual Problems of Jurisprudence / Habaršy. Zan̦ Seriâsy is the property of Al-Farabi Kazakh National University and its content may not be copied or emailed to multiple sites or posted to a listserv without the copyright holder's express written permission. However, users may print, download, or email articles for individual use. This abstract may be abridged. No warranty is given about the accuracy of the copy. Users should refer to the original published version of the material for the full abstract. (Copyright applies to all Abstracts.)

Copyright of Bulletin of the Faculty of Forestry / Glasnik Šumarskog Fakulteta is the property of University of Belgrade, Faculty of Forestry and its content may not be copied or emailed to multiple sites or posted to a listserv without the copyright holder's express written permission. However, users may print, download, or email articles for individual use. This abstract may be abridged. No warranty is given about the accuracy of the copy. Users should refer to the original published version of the material for the full abstract. (Copyright applies to all Abstracts.)

The purpose of the article is to analyze the constitutional and sectoral aspects of the realization of the right to free legal aid, to determine the optimal subject of administration of the system of free secondary legal aid in Ukraine. Research methods. The methodological basis of this work is a complex of general scientific and special methods and techniques of scientific knowledge, in particular, dialectical, system-structural, formal-logical, statistical method, as well as methods of modeling, analysis and synthesis, etc. Results and conclusions. According to art. 59 of the Constitution of Ukraine, the Law of Ukraine «On free legal aid», procedural codes and by-laws, an extensive system of free legal aid has been created in Ukraine, including the provision of free primary and secondary legal aid. Despite the harsh conditions of a full-scale war, the free legal aid system has demonstrated institutional stability and an intention to develop and strengthen its human resources. The advocate’s corpus is an advanced vanguard and the basis of the FLA system, which is able to solve difficult professional and ethical issues that arose in connection with the russian military invasion. The realization of the management (administration) function of the FSLA system should be carried out by the Coordination center for legal aid provision. The transfer of this function to the bodies of the Ukrainian national bar association is not justified and carries the risks of reducing the clarity of the distribution of assignments for the provision of FSLA between advocates and payment for their services from the state budget. Many ukrainian advocates have changed ethical approaches to protect those suspected of committing crimes related to facilitating russian military aggression. The main reasons were patriotic beliefs, risks of human condemnation, identification of advocate and client, reputational and moral factors. To increase trust and transparency in the work of the FSLA system, it is advisable to stage the introduction of automated distribution of assignments among advocates based on certain criteria. [ABSTRACT FROM AUTHOR]

У статті досліджуються питання місця та значення суду в правоохоронній політиці через відсутність єдиного підходу щодо цієї проблематики в сучасній правовій літературі. Зазначається, що це призводить до ігнорування справжньої сутності судової системи та її значення у виробленні ефективної правоохоронної політики сучасної держави. При цьому можна дорікати в тому, що суди та судові органи не належать до правоохоронної системи України і ні про яку правоохоронну політику судової системи не можна вести розмову. Ось чому й необхідні відповідні пояснення про значення суду в модернових умовах, виходячи з реалій нашого майбутнього (післявоєнного) життя, а і в умовах військового протистояння. Саме тому метою статті вважається визначення місця та з’ясування ролі, яку відіграє суд в правоохоронній політиці в Україні. Констатується, що суд як орган судової влади здійснює правоохоронну функцію через встановлені нормативно-правовими актами відповідні повноваження із реалізації функції правової охорони. Розглядаються приклади участі системи судоустрою у формуванні правоохоронної політики держави. Робиться висновок про те, що реалізація правових позицій Верховного Суду, а також діяльність Конституційного Суду України із визнання неконституційними норм права дозволяють забезпечити захист прав громадян з боку держави через систему судоустрою. До того ж, відповідно до ч. 6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки відносно застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні цих норм права. На нашу думку, це все є елементами правоохоронної політики з боку системи судоустрою, яка реалізується в правових позиціях із тлумачення норм права, що дозволяють здійснювати захист прав і свобод людини, юридичних осіб. Ці напрями діяльності судових органів у цілому впливають на правоохоронну політику, як безпосередньо в межах своєї діяльності, так і через взаємодію з іншими правоохоронними органами (Національною поліцією, прокуратурою, митницею, особами й органами, які виконують судові рішення, тощо) на республіканському та міжнародному рівнях, що дозволяє координувати, удосконалювати правозастосовні процедури, виробляти найбільш дієві засоби охорони та захисту прав і свобод громадян.

Стаття присвячена визначенню адміністративно-правових форм оцінювання судів в умовах реформування судової системи України. Розкрито зміст категорії «форма», а також доктринальне розуміння понять «форми управлінської діяльності», «форми державного управління», «адміністративно-правова форма», «адміністративно-правова форма оцінювання». З’ясовано, що науковці розкриваючи зміст наведених дефініцій звертають увагу на різних суб’єктів, в тому числі органи публічної адміністрації. Встановлено, що публічне адміністрування межує з функціонуванням судової гілки влади, відповідно суб’єкти суддівської публічної адміністрації входять до рекомендованої організаційної структури для систематичного проведення оцінювання суду. З’ясовано зміст та форми реалізації повноважень суб’єктів суддівської публічної адміністрації. Зазначено, що Державній судовій адміністрації України законом надано повноваження щоквартально аналізувати діяльність судів для прийняття об'єктивних управлінських рішень щодо покращення стану розгляду судових справ та раціонального використання бюджетних коштів. Наголошено, що важливим суб’єктом організаційної структури для проведення оцінювання суду є робоча група, мінімальний склад якої включає одного суддю та одного працівника апарату суду. Зроблено висновок, що наведена організаційна структура необгрунтовано оминає голову суду, який приймає участь в організації комплексного оцінювання суду та зацікавлений в його ефективному функціонуванні. Наголошено, що голова суду організовує ведення в суді судової статистики, що свідчить про існування такої адміністративно-правової форми оцінювання суду як збір та вивчення статистичної інформації. Розглянуто особливості опитування громадян, суддів та працівників апарату суду як адміністративно-правової форми оцінювання суду. Зауважено, що зважаючи на важливість доброчесності суддів та працівників апарату суду для ефективної роботи суду, доцільно виокремити оцінку корупційних ризиків серед адміністративно-правових форм оцінювання.

Робота судової системи у воєнний час є предметом дискусії, оскільки, не зважаючи на те, що порядок роботи судів закріплений, частіше за все, в конституціях країн, існують різні прецеденти та досвід роботи судів в ситуаціях надзвичайного характеру. Суттєвими факторами впливу на роботу судів є безпеки суддів та інших учасників процесу по причинам окупації деяких регіонів, масованих обстрілів міст України, можливих диверсій тощо. В міжнародній практиці до ситуацій надзвичайного характеру належать: надзвичайний стан, воєнний стан, стан облоги, стан суспільної небезпеки, стан війни, стан напруженості, стан оборони, стан загрози, стан готовності. Незалежна Україна вперше за своє існування застосувала воєнний стан в 2022 році, після початку відкритої агресії з боку РФ. Окрім Конституції України, в період воєнного стану робота судів регулюється Законом України «Про правовий режим військового стану» та Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій та статус суддів» щодо зміни підсудності судів» №2112-IX. Головними аспектами роботи судів в Україні під час воєнного стану в 2022 році стало: робота судів не може бути зупинена; безпека людей є першочерговою метою; всі органи юстиції повинні розробити плани, які передбачають: заходи щодо збереження особових справ і персональних даних суддів і працівників; списки судових справ, що підлягають евакуації, а також тих, що підлягають знищенню; місця, куди будуть евакуйовані такі документи, та маршрути такого переміщення; питання евакуації інформаційних технологій та збереження даних; керівники органів юстиції відповідають за організацію невідкладних заходів; парламент має оперативно реагувати на необхідність законодавчого забезпечення сталого функціонування судової системи; влада має забезпечити інформаційну безпеку суддів та обмежити доступ громадськості до реєстрів, що містять інформацію про них; суб'єктам, відповідальним за формування Вищої ради юстиції, якнайшвидше сформувати її склад; при Раді суддів України створено оперативний штаб. Досвід України та зроблені владою висновки щодо дієвості такого алгоритму роботи судів в умовах воєнного стану можуть бути використаний країнами Європи.