Search

Pričujoči prispevek uprizarja srečanje med primerkom sodobne, ne-več-dramske pisave za gledališče (Še me dej Simone Semenič) in konceptom odprtega dela, kakor ga je utemeljil Umberto Eco in kakor sta ga razvili Bojana Cvejić in Ana Vujanović v številki revije Maska, posvečeni tej temi. Namen srečanja je konceptualizacija razpiranja teksta dogodkovnosti izvedbe in posledično aktivni recepciji gledalcev ter razpiranja protokolov produkcije in recepcije gledališkega dispozitiva. Obenem je s tem izveden tudi premik teoretskega interesa od semiotike (reprezentirani pomeni) k pragmatiki (proizvedeni učinki). This contribution juxtaposes an example of contemporary, non-dramatic theatre text (Še me dej by Simona Semenič) and the concept of the open work as inaugurated by Umberto Eco and paricularly as developed by Bojana Cvejić and Ana Vujanović in the issue of Maska dedicated to this topic. This enables a conceptualisation of the opening of the text to the eventfullness of the performance, to the active reception of the audience, and the opening of the protocols of production and reception of the theatre dispositif. It also facilitates a shift in the theoretical focus from semiotics (the representation of meaning) to pragmatics (the production of effects).

Una mirada hacia lo cotidiano, hacia lo típico, situado en dos contextos diferentes. Superponer las miradas. Encontrar las similitudes y las diferencias. Estas acciones marcan el punto de partida de la oficina tailandesa-japonesa Bangkok Tokyo Architecture (BTA), quienes basan su práctica en encontrar lo genérico que se esconde en aquello que es profundamente local. Conversamos con BTA sobre las condiciones en las que opera la arquitectura en contextos del sur global, acostumbrados a las restricciones, apuntando a una arquitectura cuya familiaridad difumine la figura del autor y posibilite que sus habitantes la puedan reproducir, adaptar y transformar. Una oficina que escapa de lo especial, poniendo en valor detalles comunes y corrientes mediante el ensamblaje de esa variedad de elementos, definiendo una arquitectura lo suficientemente abierta para que se pueda completar a lo largo del tiempo. = A look at the everyday, at the typical, situated in two different contexts. Overlapping views. Finding similarities and differences. These actions mark the starting point of the Thai-Japanese office Bangkok Tokyo Architecture (BTA), who base their practice on finding the generic that is hidden in the profoundly local. We talked with BTA about the conditions in which architecture operates in contexts of the global south, used to restrictions, aiming for an architecture whose familiarity blurs the figure of the author and makes it possible for its inhabitants to reproduce, adapt and transform it. An office that escapes from the special, placing value on common and ordinary details by assembling this variety of elements, defining an architecture that is open enough to be completed over time.

Power which is described as the capacity of influencing and being influenced in philosophy in the most general sense explains the effects such as changing and operationalizing. The power which artworks apply to the receptors is a phenomenon that has been known and discussed since the ancient ages. In two dimensions, art has the potentials which enables subjects to define phenomenon and regard the realities about them as rightful or thinking on them or apply power at the point of affectivity. In everywhere in which the relationship between art, politics and religion has been observed throughout the process of history, the artworks emerge as an element of power and they are consciously designed in order to apply that aforementioned power. After the autonomation of art, it is observed that artworks keep on applying power to the receptors. This study analyzes the power which artworks apply to the bodies of the receptors from the perspective the concepts of affect and affection. The concept of affect defines the interaction between the body and produced emotions which are desired to reveal independent from the receptor subject. The concept of affection within the context of art explains the subjective emotions of the receptive subjects who encounter with the gaps in the produced work and uncertainties. It is known that the designs which are designed to reveal the affection transform receptive subjects into participants and they are regarded more democratic. In that case, affect and affection emerge as the concepts which define the generation of artistic power in various categories. It is highly possible to define the art of cinema as a branch of art with the highest capacity of influencing the bodies of the receptors. It is theoretically revealed that majority of the movies which appeal to the sensorimotor status produce the affections while affections related to the memory of the receptive subjects emerge in the movies with the dominance of crystalized images on the contrary. The objective of this study is to academically reveal the way which artworks and movies specifically produce power as a power of designing. In the sense of this theoretical purpose, the literature review was conducted for this study. As for the relationship between the theory and practice, the movie of Tayfun Pirselimoğlu ‘Yol Kenarı (The Trackside)’ (2017) which was determined through the method of goaloriented sampling was preferred. In the movie review, the philosophical film analysis method was chosen. At the end of the review, it was revealed that the movie applied a hybrid power to the receptor and had the characteristics of an open work as a design. Felsefede en genel anlamıyla etkileme ve etkilenme kapasitesi olarak tanımlanan güç; değiştirme ve eyleme geçirme gibi etkileri anlatmaktadır. Sanat eserlerinin alımlayıcılara uyguladığı güç ise antik çağlardan itibaren bilinen ve tartışılan bir olgudur. Sanat iki boyutta; öznelerin fenomenleri tanımlaması ve onlar ile ilgili sunulan gerçeklikleri hakiki olarak kabul etmesi veya onlar üzerine düşünmesi veya duygulanması noktasında güç uygulama potansiyeline sahiptir. Sanat, siyaset ve din ilişkisinin tarihsel süreçte görüldüğü her yerde sanat eserlerinin bir güç unsuru olarak belirdiği ve bu gücü uygulamak için bilinçli bir şekilde tasarlandıkları görülmektedir. Sanatın özerkleşmesi sonrasındaysa sanat eserlerinin alımlayıcılara güç uygulamaya devam ettiği görülür. Bu çalışma sanat eserlerinin alımlayıcıların bedenlerine uyguladığı gücü duygulam ve duygulanım kavramları ekseninde incelemektedir. Duygulam kavramı alımlayıcı öznenin öznelliğinden bağımsız ortaya çıkarılmak istenen üretilmiş duyguları ve bedenin etkilenişlerini anlatmaktadır. Sanat bağlamında duygulanım kavramı ise eserde üretilen boşluklar ve belirsizlikler ile karşılaşan alımlayıcı öznenin yaşayacağı öznel duygularını anlatmaktadır. Duygulanımın açığa çıkması için gerçekleştirilen tasarımların alımlayıcı özneleri katılımcıya dönüştürdüğü ve bu sebeple daha demokratik bulunduğu da bilinmektedir. Bu durumda duygulam ve duygulanım sanatsal gücün farklı kategorilerde var edilişini tanımlayan kavramlar olarak belirirler. Sinema sanatını alımlayıcıların bedenlerini en fazla etkileme kapasitesine sahip sanat dalı olarak tanımlamak mümkündür. Duyusal motor duruma hitap eden sinema filmlerinin pek çoğu duygulamlar üretirken tam tersi durumda kristalleşmiş imgelerin hâkim olduğu sinema filmlerinde ise alımlayıcı öznenin belleğiyle de bağlantılı olan duygulanımların ortaya çıktığı kuramsal olarak ortaya konulmaktadır. Bu çalışmanın amacı sanat eserlerinin ve özelde sinemafilmlerinin bir tasarım olarak gücü nasıl ürettiklerini teorik ortaya koymaktır. Bu teorik amaç ekseninde çalışmada literatür taraması yapılmıştır. Teorinin pratikle ilişkisiyse çalışmada amaca yönelik örneklem metodu ile belirlenen, yönetmen Tayfun Pirselimoğlu’nun ‘Yol Kenarı’ (2017) isimli filminin incelemesiyle gösterilmiştir. Film incelemesinde felsefi film çözümlemesi metodu kullanılmıştır. İncelemenin sonucunda filmin alımlayıcıya melez bir güç uyguladığı ve bir tasarım olarak açık yapıt özelliklerini taşıdığı ortaya koyulmuştur.

Ecov Baudolino: srednjeveški sanjač ali odprti avtor? Diplomsko delo skuša preko analize izbranih izsekov romana Baudolino pisatelja Umberta Eca ugotoviti, v kolikšni meri je koncept odprtega dela, ki ga je avtor definiral v odmevnem eseju iz leta 1962, prisoten v njegovem literarnem ustvarjanju. V prvem delu strnjeno predstavimo osnovne poteze odprtosti umetniškega dela, ki jih Umberto Eco začrta v omenjenem eseju. Pregledamo okvirno kategorizacijo odprtih del, koncept umetniškega dela kot epistemološke metafore ter način, kako so sodobni avtorji uporabili nedeterminiranost v literaturi v svoj prid. V drugem delu naloge si ogledamo izbrane dogodke iz romana Baudolino in jih analiziramo v skladu s prej prikazanimi teoretičnimi predpostavkami. Posebej se osredotočimo na simbolno interpretacijo fantastičnih elementov v romanu, ki služijo kot odprti elementi. Eco's Baudolino: medieval myth-weaver or open wordsmith? The following thesis will analyze several segments of Umberto Eco’s novel Baudolino in an attempt to identify to what degree the concept of the Open Work appears in the author’s literary creations. In the first part of the thesis, we will take a look at the core definitions of what constitutes an open work, as defined in the 1962 essay of the same name. We will outline the categorization of open works, the concept of art as epistemological metaphor and the ways in which modern authors have used indeterminacy as a creative tool. In the second part of the thesis, we will more closely examine some episodes from the novel Baudolino and analyze them in accordance with the theories outlined above. Special attention will be devoted to the symbolic interpretation of the fantastic elements in the novel, which serve as open elements.

The term media art is responsible for encompassing poetics interested in the adventure between media and technological supports – in an artistic conception based on the formal convergence between expressions. Therefore, this article, dialoguing with the theoretical production arising from the universes of communication and literary theory, critically reflects the translation operated by Ivan Cardoso in the short film Hi-Fi (1999) of the aesthetic information contained in the poetics of Augusto de Campos, hybridizing poetry, music, visual arts, etc. in cinematographic language, in an opening dynamic, as conceptualized by Eco (1988). We will also discuss the post-utopian panorama (CAMPOS, 1997) of contemporary artistic production, an index of modernity., El término artemídia es responsable por la definición de las poéticas interesadas en el tránsito entre medios y suportes tecnológicos – en la concepción de dialogo formal entre las expresiones artísticas e hibridación. A partir de eso, este artículo presenta una reflexión sobre el movimiento de traducción que ha hecho el director de cine Ivan Cardoso con relación a la información estética de la producción poética de Augusto de Campos en el cortometraje Hi-Fi (1999). Además de eso, nuestra mirada del análisis propone un pensamiento críptico centrado en las cuestiones contemporáneas en relación con los conceptos de obra abierta (ECO, 1988) y post utopía (CAMPOS, 1997)., O termo artemídia é responsável por englobar as poéticas interessadas na aventura entre meios e suportes tecnológicos – numa concepção artística pautada na convergência formal entre as expressões. Assim sendo, este artigo, dialogando com a produção teórica advinda dos universos da comunicação e da teoria literária, reflete criticamente a tradução operada por Ivan Cardoso no curta-metragem Hi-Fi (1999) da informação estética contida na poética de Augusto de Campos, hibridizando poesia, música, artes visuais etc. em linguagem cinematográfica, numa dinâmica de abertura, como conceitualizou Eco (1988). Discorreremos, ainda, acerca do panorama pós-utópico (CAMPOS, 1997) da produção artística contemporânea, índice da modernidade.

Статья посвящена разностороннему исследованию феномена «незавершенности», который понимается как намеренно или случайно созданный в произведении автором художественный континуум, обладающий семантической и структурной открытостью, формирующий в сознании воспринимающего устойчивое ощущение некоторой «недосказанности» и эстетической «неотшлифованности». Активный интерес к феномену незавершенности со стороны исследователей различных областей научных знаний – философии, эстетики, литературоведения и музыковедения – подтверждает актуальность настоящей статьи, находящейся в русле одного из перспективных направлений современной науки. Цель статьи заключается в разновекторном исследовании «незавершенности», ее теоретическом обосновании и рассмотрении разнообразных «форм» ее проявления в музыке в опоре на фундаментальные категории жанра, музыкальной формы и техники композиции. Подлежащий изучению феномен имеет междисциплинарный характер, что во многом обусловило и избранные методологические подходы. Метод сравнительного анализа стал основополагающим при рассмотрении научной литературы по данной проблематике, охватывающей работы У. Эко, Е. Абрамовских, А. Денисова и других исследователей. Типологический подход позволил представить разнообразные проявления незавершенности в музыке в виде классификации, логическим основанием которой является степень ее выраженности от «минимальных» знаков к самостоятельно функционирующему «открытому произведению» (У. Эко). Герменевтический подход используется как «инструмент» интерпретации сложного и неоднозначного понятия «незавершенность», имеющего ярко выраженный «маркер» метафоричности в своей основе, возможности его теоретического обоснования и придания ему научного статуса., The article is devoted to a comprehensive study of the phenomenon of “incompleteness”, which is understood as an artistic continuum intentionally or accidentally created in a work by the author, which has a semantic and structural openness, forming in the mind of the perceiver a steady feeling of some “understatement” and aesthetic “unpolished”. The active interest in the phenomenon of incompleteness on the part of researchers from various fields of scientific knowledge – philosophy, aesthetics, literary criticism and musicology – confirms the relevance of this article, which is in line with one of the promising areas of modern science. The purpose of the article is to multi-vector study of “incompleteness”, its theoretical substantiation and consideration of various “forms” of its manifestation in music based on the fundamental categories of genre, musical form and composition technique. The phenomenon to be studied is interdisciplinary in nature, which largely determined the chosen methodological approaches. The method of comparative analysis has become fundamental when considering the corpus of scientific literature on this issue, covering the works of U. Eco, E. Abramovskikh, A. Denisov and other researchers. The typological approach made it possible to present various manifestations of incompleteness in music in the form of a classification, the logical basis of which is the degree of its expression from “minimal” signs to an independently functioning “open work” (U. Eco). The hermeneutic approach is used in the article as a “tool” for interpreting the complex and ambiguous concept of “incompleteness”, which has a pronounced “marker” of metaphoricality in its basis, the possibility of its theoretical justification and, as a result, giving it a scientific status.

The article examines the creative method of O. Roitburd according to the aesthetic principles of nomadism (A. B. Oliva’s term) as a variant of the trans-avant-garde. The methodology of the artist’s thinking, which is based on the principle of “quotation”, is visualized. The artist’s creativity was not only a manifestation of individual “genius”, but was largely formed in the ambience of the specific mentality of Odessa, a city which culture has a popular laughter dominant. The article explores the paradoxical nature of O. Roitburd’s thinking as an Odessan and a modernist. It has been proven that his work is also based on the intellectualism of the artist, who felt and traveled freely in the broad strata of classical European art history. The combination of the artist’s humorous disposition, his inherent paradoxicality in reinterpreting information, his tendency to quote the classics gave a bright manifestation of nomadism of the highest artistic quality and ingenuity to the art of Ukraine. The interpretive possibilities in O. Roitburd’s painting are considered in the paper. The artist’s wide use of the entire palette of the popular laughter artistic tradition is visualized: from carefree laughter to cruel, sad and even brutal. The paper proves that the work of O. Roitburd (painting, filming, video projects, happenings, etc.) of the 1990s–2021 is a vivid embodiment of the Ukrainian trans-avant-garde., У статті творчий метод О. Ройтбурда розглянуто відповідно до естетичних засад номадизму (термін А.Б. Оліви) як варіанту трансавангарду. Унаочнено методологію мистецького мислення художника, яка базується на принципі «цитати». Спосіб художньої творчості артиста був не лише проявом індивідуального «генія», але й значною мірою був сформований в аурі специфічної ментальності Одеси, як міста із домінантою сміхової налаштованості. Проаналізовано парадоксальність мислення О. Ройтбурда як уроджений талант одесита та модерніста. Доведено, що його творчість також ґрунтується на інтелектуалізмі митця, який вільно почувався та мандрував у просторах класичної європейської історії мистецтва. На цьому ґрунті поєднання сміхової налаштованості артиста, притаманної йому парадоксальності в перетлумаченні інформації, схильності до цитування класики подарувало мистецтву України яскравий прояв номадизму найвищої художньої якості та вигадливості. Розглянуто інтерпретаційні можливості в живописі О. Ройтбурда. Унаочнено використання художником всієї палітри сміхової художньої традиції: від сміху безжурного до жорстокого, сумного та навіть брутального. Доведено, що творчість О. Ройтбурда (живопис, фільмування, відеопроєкти, хеппенінги тощо) 1990-х –2021 років стала яскравим втіленням українського трансавангарду

This essay interprets Dante’s Commedia as an ‘open work’ (Eco). It grounds its open-endedness in its representations of interruption: from fictional obstacles in the protagonist’s path in the Inferno to the narrator’s anxiety over unfinishedness in the Paradiso. Taking its cue from Boccaccio’s creative rewriting of Dante’s life, the essay resists the pressure of ‘total coherence’ embedded in (and often projected onto) the Commedia, in order to reclaim the material vulnerability of the text and of its author. Nicolò Crisafi, ‘Interrupted and Unfinished: The Open-Ended Dante of the **Commedia/**’, in Openness in Medieval Europe, ed. by Manuele Gragnolati and Almut Suerbaum, Cultural Inquiry, 23 (Berlin: ICI Berlin Press, 2022), pp. 85-102

The relevance of the study is dictated by the interest of contemporary creators and researchers in various fields of science to the problem of unfinished works. The appearance of the latter is associated with the historical situation and philosophical and aesthetic ideas of the time, with the psychological characteristics of the Creator's personality and the peculiarities of his thinking, as well as with the originality of the individual design of the work. In musical art, a productive direction in substantiating the specifics of unfinished works is their consideration both through the “prism” of the philosophical and aesthetic ideas of the time, cultural and historical context surrounding the composer, and based on fundamental theoretical teachings. The aim of the research is to establish and substantiate the “zones” of action and mutual influence of categories that are important and system-forming for theoretical musicology — musical genre, musical form and composition technique within the boundaries of unfinished works. The scientific novelty of the research is reported by: 1) the definition of the artistic and aesthetic phenomenon of “incompleteness”, which is universal for works of art, formulated and proposed for the first time; 2) the classification of unfinished works presented in relation to musical art; 3) analytical observations of the process of interaction of genre, form and technique of composition in conditions of various degrees of manifestation of incompleteness of musical works. The research methodology is based on the works of various fields of scientific knowledge — philosophical and aesthetic research (U. Eco, J. Gartner, etc.), works on the history and theory of art (S. Stupin, E. Abramovskikh, etc.), research in the field of theoretical and historical musicology (Y. Kholopov, E. Ruchevskaya, M. Pereverzeva). The main research methods are the general scientific observation method and the comparative method, as well as various methods of analyzing a piece of music. The results of the study reflect the following conclusion. A progressive tendency is clearly visible from work to work, which in music belongs to the category of “unfinished”: from a ghostly “hint” expressed through the genre, through a meaningful idea “underlying” the form, to the assertion of the principles of an “open work” through total interdependence genre, form and technique of composition. The study is undoubtedly of practical value. It significantly supplements and expands knowledge about some new genres that are little studied in music (fragment, sketch, etc.) and their compositional originality., Актуальность исследования продиктована интересом современных художников и исследователей к проблеме незавершенных произведений. Это связано с исторической ситуацией и философско-эстетическими идеями времени, с психологическими особенностями личности Творца, особенностями его мышления и замыслом произведения. В музыкальном искусстве продуктивным направлением в исследовании незавершённых произведений является их рассмотрение сквозь «призму» философско-эстетических идей времени, культурного и исторического контекста, окружающего композитора, опора на фундаментальные теоретические учения. Цель исследования — выявить и обосновать действие и взаимовлияние важных и системообразующих категорий — музыкального жанра, музыкальной формы и техники композиции в пределах незавершенных произведений. Научная новизна исследования состоит в следующем: 1) впервые сформулировано определение художественно-эстетического феномена «незавершённость», имеющего универсальный характер для произведений искусства; 2) применительно к музыкальному искусству представлена классификация незавершённых произведений; 3) предложен анализ процесса взаимодействия жанра, формы и техники композиции в музыкальных произведениях, различных по степени проявления незавершённости. Основу методологии исследования составляют философско-эстетические исследования (У. Эко, Й. Гартнер и др.), работы по истории и теории искусства (С. Ступин, Е. Абрамовских и др.), теоретическому и историческому музыкознанию (Ю. Холопов, Е. Ручьевская, М. Переверзева). Основные методы исследования — общенаучный метод наблюдения и сравнительный метод, а также разнообразные методы анализа музыкального произведения. Результаты исследования отражает следующий взвод: в музыкальных произведениях, относящихся к категории «незавершённых», чётко просматривается прогрессирующая тенденция: от призрачного «намёка», выраженного посредством жанра, через содержательную идею, «лежащую» в основе формы, к утверждению принципов «открытого произведения» через тотальную взаимообусловленность жанра, формы и техники композиции. Исследование представляет практическую ценность: значительно дополняет и расширяет знания о некоторых новых малоизученных в музыке жанрах (фрагмент, эскиз и др.) и их композиционном своеобразии., Розглянуто нові дослідження з питань незавершеності творів в різних видах художньої творчості, зокрема праці С. Ступіна, М. Переверзєвої, О. Дигонської, Н. Лобачової, Є. Абрамовських, О. Трофімової, а також колективну монографію «Феномен незавершеного». Усі вони становлять необхідну методологічну основу для дослідження проблеми незавершеності в музиці. Запропоновано авторське визначення поняття «незавершеність», у якому наголошено на семантичній і композиційній «недомовленості» й певній «невідшліфованості» творів, що викликають відчуття їх естетичної недосконалості. «Незавершеність» у музиці розглянуто в аспекті взаємодії трьох фундаментальних наукових категорій — музичного жанру, музичної форми і техніки композиції, які формують три пари відносин: між жанром і формою, формою і технікою композиції, технікою композиції і жанром. Здійснено систематизацію незавершених творів, основним критерієм якої є міра виразності «незавершеності», а точніше, «відкритості» твору, починаючи від мінімальних «знаків» в осмисленні жанру, форми й техніки композиції і закінчуючи радикальним й повністю функціонуючим за своїми художніми законами, «відкритим твором» (У. Еко). Представлена систематика музичних творів виявляє дедалі більш виразно прогресуючу тенденцію до «постійної мінливості», «відкритості» в межах художнього цілого — від примарного «натяку» за допомогою жанру, через змістовну ідею, що «лежать» в основі форми, до кульмінації — утвердження принципів «відкритого твору» завдяки тотальній взаємозумовленості жанру, форми і техніки композиції. Обраний ракурс дослідження, безперечно, перспективний і продуктивний для подальшого розгляду наукової проблеми.