Search

The article is devoted to the study of the procedural aspects of consideration and resolution of labor disputes, the peculiarities of the application of labor law norms in the conditions of martial law based on the analysis of the content of new laws, laws on amendments. With the introduction of martial law, restrictions on the constitutional rights and freedoms of a person and a citizen, provided for in Articles 43, 44 of the Constitution of Ukraine, were introduced for the entire period of its validity, which affected the consideration of all labor disputes. The article analyzes the innovations established by the Law of Ukraine «On the Organization of Labor Relations in Martial Law» regarding the regulation of labor relations, and also draws attention to the inconsistency of some norms of this law and the cur Statistical data on the number of violations of labor legislation on labor issues were studied, examples of judicial practice during the period of martial law were analyzed. Attention is focused on the ambiguous position of the Civil Court of Cassation of the Supreme Court regarding the termination of the calculation of the average salary for employees called up for military service, accepted for service under a contract, etc. It was established that the ambiguity calls into question the implementation of the constitutional principle of equality in one's rights, as well as the principle of equality of labor rights of citizens of Ukraine, prevention of discrimination in the field of work. It is proposed to regulate at the legislative level the issue of maintaining the average salary for employees called up for military service, hired for service under a contract, etc. In order to properly consider and resolve a specific labor dispute, it is necessary to know well not only the general norms laid down in the Civil Procedure Code of Ukraine, but also the special procedural norms contained in the Labor Code of Ukraine and other material laws, which establish exceptions and additions to the procedure of court proceedings. In each specific case, it is necessary to find out all the circumstances, take into account the conclusions of the Supreme Court in order to make a decision on the legality or illegality of the demands of the subject of the protection of labor rights. [ABSTRACT FROM AUTHOR]

The article is dedicated to the study of the legal aspects of the procedure for obtaining evidence at the request of the International Commercial Arbitration Court through national courts. The procedure for submitting evidence in international commercial arbitration depends on the rules agreed upon by the parties in the arbitration agreement, as well as the applicable procedural norms of the arbitration institution (e.g., UNCITRAL Rules, ICC, LCIA, etc.). However, there are general principles and stages that are characteristic of most arbitration processes. The participation of national courts in relationships arising in connection with arbitration proceedings is implemented through the exercise of certain functions by the judiciary within the established scope of interaction. It has been determined that the primary goal pursued by the state, by granting national courts the authority to perform functions of assistance and control, is an interest in the implementation of the international commercial arbitration jurisdictional function. These circumstances ensure the effectiveness of arbitration proceedings and their attractiveness for the disputing parties. The general rules for submitting evidence and the powers granted to international commercial arbitration are highlighted, which include the authority to determine the admissibility, relevance, materiality, and significance of any evidence. It is concluded that the general rule is that the international arbitration court has the right to require the parties to submit evidence, as well as the right to request evidence from third parties, which the arbitration tribunal deems necessary for the resolution of the dispute. It is noted that an effective way to obtain the requested evidence is provided by Article 27 of the Law of Ukraine «On International Commercial Arbitration,» which allows the arbitration court to apply to the national court for assistance in obtaining evidence by way of a request for evidence. It is argued that the court’s assistance in obtaining evidence within the context of Article 27 of the Law of Ukraine «On International Commercial Arbitration» should only be considered in the possibility of requesting evidence by the court in accordance with Article 84 of the Civil Procedure Code of Ukraine. The request for evidence, as part of the institution of evidence preservation, in accordance with part 7 of Article 116 of the Civil Procedure Code, is not a form of court assistance to international commercial arbitration, which involves not only obtaining evidence relevant to the subject matter of the case and important for its resolution, but also primarily a way to prevent its potential loss in the future. [ABSTRACT FROM AUTHOR]

The presented article is devoted to the discussion of problematic issues of the application of the procedure of suspension the execution of the decision or suspension its effect at the stage of cassation review. It is claimed that the outlined procedure serves as an important guarantee of the protection of the rights, freedoms and interests of the participants in the process in case of an illegal court decision, and its basic purpose is to prevent the violation of the rights, freedoms and legally protected interests of the person who filed a cassation complaint and other persons participating in the case, if such consequences may occur in connection with the implementation (action) of the contested court decision. Based on the analysis of the practice of the application of certain norms of the procedural law by the Supreme Court when considering requests to suspend the execution (action) of a court decision, it was concluded that the specified procedure has signs of exclusivity and requires the applicant to pay due attention to justifying the existence of grounds for the court to take appropriate measures. The latter is a meaningful aspect of this procedure and involves not only the requirement of qualitative argumentation by the applicant for his petition, but also the submission by him of a sufficient amount of proper and admissible evidence, which testifies to the appeal of the contested decision to enforcement (for example, resolutions on the opening of executive proceedings, resolutions on the commission of certain executive actions, etc.), as well as other circumstances, the establishment of which will allow the court of cassation to be convinced of the existence of objective risks to assume that failure to take measures to suspend the execution (action) of the court decision will affect the impossibility or make it difficult to restore the violated right of the applicant, in the event of cancellation in subsequent Supreme Court of such a decision. Along with this, within the scope of the study, a some of inconsistencies between individual provisions of Articles 394 and 436 of the Civil Procedure Code of Ukraine were identified, and proposals were made to eliminate them. [ABSTRACT FROM AUTHOR]

The article is devoted to the study of the main areas of research on the constitutional principles of civil proceedings. The researcher addresses the issue more comprehensively and provides some factors that may affect the course of the study. The author analyses the areas which influence the study of the constitutional principles of civil justice. In particular, the author emphasises the trend towards the fundamentalisation of human rights and freedoms. It should be noted that they began to form most clearly immediately after the end of the Second World War when the former liberal ideas underlying the existing legal order were replaced by new values, which became human rights and freedoms. The author proves that only democratic legal procedures and respect for human rights and liberties can be the basis for the activities of modern states and be applied to the judiciary and civil proceedings. The author suggests that numerous international legal documents reflecting the state of development, changes and consolidation of human rights and freedoms, in particular, those which form the model of civil proceedings, are a promising area for analysis. The author argues that the legal phenomenon of the rule of law has a more significant impact than the legislator gives it. The author explains its defining and essential importance for the system of principles, which is a necessary direction for studying the constitutional principles of civil justice. In addition, the author believes that the stage of reform and adaptation which Ukrainian legislation is undergoing as part of its approximation to the EU legislation is important as one of the next areas of research. The impact of constitutional provisions on justice is also significant. The article examines the impact of the Constitution of Ukraine on sectoral legislation and its significance for establishing the scope of civil justice. The article analyses the importance of the rule of law for legislative and law enforcement activities. The author proves the necessity of referring to the category of a system of principles because of their legislative consolidation. The author focuses on the importance of developing clear criteria for classifying a provision as a principle of civil procedure. The author emphasises the need for critical analysis and study of judicial practice to research the constitutional principles of civil procedure. [ABSTRACT FROM AUTHOR]

Civil procedural duties are elements of the civil procedural status of persons participating in legal proceedings. The nature of civil procedural obligations of the parties is determined by the nature of civil procedural relations. The civil procedural duty of the party is a measure of the necessary behavior of the participants in the civil process, which is designed to ensure the implementation of certain procedural actions or refrain from their implementation for the protection of rights and legal interests and to guarantee a fair, impartial, timely consideration and resolution of a civil case. The signs of civil procedural obligations of the parties include: 1) is an element of the procedural status of a person; 2) normatively defined in the provisions of civil procedural legislation; 3) aimed at protecting rights and legitimate interests; 3) are individual (applies to the parties or the plaintiff or defendant separately) or general (applies to all participants in the case); 4) aimed at ensuring effective civil justice. The civil procedural obligations of the parties in a lawsuit can be grouped according to several criteria. First, these are general duties that belong to all participants in the case. For the participants in the case, the civil procedural legislation establishes uniform limits of procedural rights and obligations. Special civil procedural duties are duties that are inherent only to the parties or individually to the plaintiff or defendant. An important place in the formation of the content of the procedural obligations of the parties belongs to the general principles of civil proceedings. Understanding this connection allows for a deeper understanding of the meaning of each duty and ensures the effectiveness of civil proceedings. The consequences of non-fulfillment of civil procedural obligations by the parties are defined in the civil procedural legislation. These are: application of measures of procedural coercion; bringing to legal liability; consideration of the case in the absence of the relevant party to the case; leaving a complaint, application, request without consideration or their return. [ABSTRACT FROM AUTHOR]

This article is devoted to the general theoretical analysis of the legal nature of such a legal phenomenon as the postponement of execution, modification, or establishment of the method and procedure of executing a decision in civil proceedings, viewed through the lens of proposed doctrinal definitions of this cross-sectoral legal institute. It is determined that in modern civil proceedings, issues of postponement and installment of execution, modification, or establishment of the method and procedure of executing court decisions are among the aspects that determine the effectiveness and fairness of justice. Attention is drawn to the fact that, under certain circumstances, postponement of execution, modification, or establishment of the method and procedure of executing a decision is more justified and rational during the execution of a court decision. It is precisely these measures-postponement, installment of execution, modification, or establishment of the method and procedure of execution-that allow for balancing the interests of all participants in the enforcement proceedings, as well as creating the possibility for the actual execution of the court decision in the future. The article examines scientific positions regarding the legal definition of such concepts as postponement and installment of execution, modification of the method of executing court decisions, and modification of the procedure for their execution. Based on the analysis, it is concluded that postponement, installment of execution, modification, or establishment of the method and procedure of execution are primarily aimed at ensuring the timely, complete, and impartial execution of a decision, and thereby, the actual restoration of violated rights, freedoms, and interests of individuals. Consequently, by their legal nature, these measures are more about balancing the interests of the parties in enforcement proceedings, with the aim of ensuring the full execution of the court decision and achieving the ultimate goal of judicial protection-the restoration of the violated right. [ABSTRACT FROM AUTHOR]

The scientific article is focused on studying the topical issue of determining the general and specific subject matters of proving in cases on establishing child’s place of residence. It has been noted that the number of family disputes on establishing children’s place of residence has increased due to the ongoing armed aggression of the Russian Federation against Ukraine. The author of the article has proved that the correct definition of the subject matter of proving in cases on establishing child’s place of residence has important practical and theoretical significance. The author of the work supports the position of scholars (Ya. M. Sadykov and others) regarding the possibility of distinguishing the general subject matter of proving within a specific category of civil cases and the specific subject matter of proving depending on the circumstances of a certain civil case. Determining the general subject matter of proving in cases on establishing child’s place of residence it is necessary to ensure the best interests of a child (preamble to the Law of Ukraine “On the Protection of Childhood”). The author of the article has supported the conclusion (V.O. Kucher) about the possibility of distinguishing the following general subject matter of proving in cases on establishing child’s place of residence: the circumstances characterizing the parties in the case (personal and moral characteristics of a mother and a father, availability of permanent income, proper living conditions, etc.). Characteristics that can negatively affect the upbringing of a child, as well as establishment of his / her place of residence, can be: abuse of alcoholic beverages, narcotic substances, being under dispensary supervision, being brought to criminal or administrative liability, immoral behavior, bad habits; relations between parents and a child (fulfilment by parents of duties defined by law; mutual understanding between each parent and a child; the possibility of creating proper and safe conditions for a child’s life, upbringing, development and education); circumstances related to a child (age of a child, his / her health status, special needs of a child, consent of a child to live with one of the parents, personal loyalty of a child to each of the parents); other circumstances that are important for the case. The author of the work has concluded that the specific subject matter of proving depends on the circumstances of a certain civil case. [ABSTRACT FROM AUTHOR]

As a result of the research, the author states the following: 1) the traditional approach to judicial proceedings, where the main thing is the definition of «right» and «wrong», is not always able to effectively resolve conflicts and satisfy the interests of the parties; 2) the court in the civil process must be interested in finding a peaceful settlement of the dispute and encouraging the parties to do so; 3) if the court applies forceful resolution of the dispute without attempts to prevent it, this indicates shortcomings in the justice system and failure to fulfill its functions to the full extent; 4) a peaceful settlement of the dispute with the participation of a mediator (conciliator) is indeed more desirable than simply issuing a court decision; 5) the reconciliation of the parties should be considered as a priority goal of court proceedings, and the resolution of the case on the merits - as an additional one, which is resorted to if reconciliation is impossible; 6) the role of the court in conciliation should not be limited to information. At the same time, certain problems of the practical application of the court reconciliation procedure provided for by the Civil Procedure Code of Ukraine in civil proceedings are presented: 1) there is an urgent need for judges to master special communication techniques and mediation skills. This requires systematic training programs for judges and the allocation of time for such training despite the workload in the courts; 2) established stereotypes regarding the role of the court as a dispute resolution body, rather than reconciliation of the parties, really create a psychological barrier to the perception of a settlement procedure with the participation of a judge. It is necessary to more actively promote the ideas of peaceful settlement in society; 3) low awareness of citizens about the benefits of conciliation procedures requires more information and explanatory work on the part of the judicial system and lawyers. The initiative of judges in offering settlement can help; 4) the fears of judges regarding the additional burden due to the settlement procedure are justified. It is necessary to provide appropriate incentives and conditions for its successful application; 5) emphasis on the legal knowledge of the judge as an advantage compared to the mediator is debatable. Psychological preparation and mediation skills are critical for reconciliation. [ABSTRACT FROM AUTHOR]

The article is devoted to the study of the problems of the ownership of the plaintiff and the defendant as parties to a land-property dispute in the current law enforcement practice of courts of general jurisdiction. The author emphasizes that the primary task of the judicial branch of government and a specific court as its representative is to correctly determine the subject composition of the case, the subject of which is the resolution of a land and property dispute. Achieving the specified task has two main consequences: obtaining legal protection of the violated, unrecognized or disputed right by the proper “offended” person and placing responsibility for the committed encroachment on property rights on the actual violator. The article analyzes the procedural institution of replacement of an improper defendant as a mechanism designed to ensure the implementation of the principle of ownership of the parties to the dispute in the civil process. In particular, the author drew attention to the fact that in the judicial practice of courts of all instances, the terms “proper plaintiff” and “improper plaintiff” are used, the definition of which is not contained in the current civil procedural legislation. In addition, the article analyzes the judicial law enforcement practice formed in the part of replacing an improper party in cases for the resolution of land and property disputes and formulates relevant conclusions regarding the ambiguity of the positions of courts of general and administrative jurisdiction in this matter. The author conducted a comparative analysis of the legal regulation of the institution of replacement of the proper party in a dispute under civil and administrative procedural legislation. Based on the results of the research, the author outlined the scientific and practical aspects of the investigated issues in this field of civil procedural law. In particular, the author comes to the conclusion about the inconsistency of the legislator’s vector regarding the development of an effective procedural mechanism for the protection of the rights of subjects of land legal relations, which in turn creates prerequisites for possible abuse of the court’s procedural powers. [ABSTRACT FROM AUTHOR]

Стаття присвячена дослідженню актуального питання визначення можливості відшкодування моральної шкоди у випадку надмірно тривалого невиконання остаточного судового рішення. У статті констатується, що право на судовий захист включає не лише постановлення судом рішення, а й своєчасне його виконання. Сво­єчасне й повне виконання судового рішення гарантує здійснення суб’єктивних прав, визна­них судовим рішенням, і виконання юридичних обов’язків, що підтверджені ним. Доводиться, що виконання судових рішень у цивільному судочинстві має здійснюватися з урахуванням ЄКПЛ і практики ЄСПЛ. Зокре­ма,ЄСПЛ наполягає на неабиякій важливості такої властивості судового рішення, що набра­ло законної сили (res judicata), як можливість і реальна забезпеченість з боку держави його фактичного виконання. У праці зазначено, що прийняття низки но­вих законодавчих актів, які внесли чимало змін у сферу виконавчого провадження, по-новому актуалізують дослідження, присвячені примусо­вому виконанню рішень, зокрема, актуального питання визначення можливості відшкодування моральної шкоди у випадку надмірно тривалого невиконання остаточного судового рішення. При визначенні розміру відшкодування вра­ховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуван­ню, та не пов’язана з розміром цього відшкоду­вання. Моральна шкода відшкодовується одно­разово, якщо інше не встановлено договором або законом. За загальним правилом підставою виникнен­ня зобов’язання з компенсації моральної шкоди є завдання моральної шкоди іншій особі. Зо­бов’язання про компенсацію моральної шкоди, завданої особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади при здійс­ненні своїх повноважень, виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв’язку між протиправною поведінкою особи, яка завдала моральної шко­ди, та її результатом - моральною шкодою. На підставі проведеного дослідження зро­блено висновок про те, що можливість відшко­дуванняморальної шкоди у випадку надмірно тривалого невиконання остаточного судового рішення підтримує цілісність правової системи, забезпечуючи виконання судових рішень і під­тримуючидовіру. Коли судові рішення не вико­нуються без наслідків, авторитет судової систе­ми підривається, а ефективність правової систе­ми ставиться під загрозу. Підтримуючи автори­тет судового рішення через можливість компен­сації, зберігається цілісність правової системи та зміцнюється довіра суспільства до судової системи. Не можна миритися з невиконанням, оскільки це створює небезпечний прецедент, який підриває основу чесної та справедливої правової системи.

У статті розкриваються актуальні проблеми та стан наукових досліджень судового розгляду в цивільному судочинстві. Зокрема, окрема увага приділена питанню правосуддя. Проаналізовані визначення та зміст правосуддя, що наводяться, як науковцями так і його нормативне підґрунтя. Встановлено, що деякі вчені визначають право­суддя, як основну функцію суду, натомість інші, як форму діяльності самого суду. Запропонова­не авторське визначення поняття «правосуддя». Висвітлюються питання доступу до правосуддя. Запропоновано питання доступності правосуддя віднести до основних принципів цивільного про­цесу.Доступність правосуддя та доступу до суду розглядається в контексті концепції основних прав і свобод людини. Доступ до правосуддя ви­значається у сукупності таких взаємопов’язаних елементів, як безумовна свобода, гарантована державою можливість та рівність особи, права якої порушено, звернутись за судовим захистом своїх прав і законних інтересів до компетент­ного суду; обов’язок суду прийняти справу до свого провадження, без застосування формаль­них причин у відмові. Застосування універсаль­ної та необмеженої судової юрисдикції; гарантії змагальності, належних судових процедур, що забезпечують розумні терміни розгляду справи. Окрема увага приділена основним принципам, що рекомендовані Комітетом Міністрів Ради Єв­ропи державам-членам щодо заходів, що по­легшують доступ до правосуддя. Встановлені думки науковців, що розкривають зміст таких принципів, як спрощення судового розгляду, прискорення провадження та судових витрат. В роботі аналізуються офіційні статистичні дані за 2020-2023роки, відносно кількості справ, які розглядалися в порядку спрощеного позовного провадження у всіх судах на території України. Здійснено висновок про те, що в малозначних справах буде доречним розробити та впровади­ти національні стандарти, які дозволять особам, не звертаючись до фахівців у галузі права, са­мостійно заповнити зрозумілі стандартні бланки процесуальних документів і подавати їх до суду. Пропонується застосовувати диференційований підхід для встановлення розміру судового збору в залежності від доходу особи або в залежності від ступнею важкості справи, враховуючи про­цесуальні витрати та час на розгляд справи.

Стаття присвячена дослідженню процесуальних аспектів розгляду та вирішення трудових спорів, особливостей застосування норм трудового права в умовах воєнного стану на підставі аналізу змісту нових законів, законів про внесення змін та доповнень до Кодексу законів про працю України. Із запровадженням воєнного стану було введено обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина, передбачених статтями 43, 44 Конституції України на весь період його дії, що вплинуло на розгляд усіх трудових спорів. У статті здійснено аналіз новацій, встановлених Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» щодо регулювання трудових відносин, а також звернуто увагу на неузгодженість деяких норм цього закону та чинного Кодексу законів про працю України. Досліджено статистичні дані щодо кількості порушень трудового законодавства з питань праці, здійснено аналіз прикладів судової практики в період дії воєнного стану. Акцентовано увагу на неоднозначній позиції Касаційного цивільного суду Верховного Суду з приводу припинення нарахування середньої заробітної плати працівникам, призваним на військову службу, прийнятим на службу за контрактом тощо. Встановлено, що неоднозначність ставить під сумнів реалізацію конституційної засади рівності у своїх правах, а також принцип рівності трудових прав громадян України, недопущення дискримінації у сфері праці. Запропоновано на законодавчому рівні врегулювати питання збереження середньої заробітної плати за працівниками, призваними на військову службу, прийнятими на службу за контрактом тощо. Для правильного розгляду і вирішення конкретного трудового спору необхідно добре знати не лише загальні норми, закріплені в Цивільному процесуальному кодексі України, але й спеціальні процесуальні норми, які містяться в Кодексі законів про працю України та інших матеріальних законах та встановлюють винятки й доповнення стосовно порядку судочинства. В кожній конкретній справі необхідно з’ясовувати всі обставини, враховувати висновки Верховного Суду для ухвалення рішення про законність чи незаконність вимог суб’єкта захисту трудових прав.

Стаття присвячена дослідженню головних напрямів вивчення конституційних принципів цивільного судочинства. Дослідник звертається до розгляду проблеми більш розширено та наводить ряд факторів що можуть впливати на хід дослідження. Автор аналізує напрями, що впливають на дослідження конституційних принципів цивільного судочинства. Зокрема, наголошується на тенденції фундаменталізації прав і свобод людини. Зазначимо, що вони найбільш яскраво почали формуватися відразу після закінчення Другої Світової війни, коли на зміну колишнім ліберальним ідеям, які лежали в основі існуючого правопорядку, були потрібні нові цінності, якими стали права і свободи людини. Доводиться теза про те, що лише демократичні правові процедури та повага до прав та свобод людини можуть бути покладені в основу діяльності сучасних держав і застосовані до судової влади та цивільного судочинства. Висловлюється думка про те, що численні міжнародно-правовові документи відображають стан розвитку, зміни й закріплення прав і свобод людини, зокрема, які власне й формують модель цивільного судочинства, є перспективним напрямом для аналізу. Наводиться теза про те, що правове явище верховенство права має більш вагомий вплив, ніж йому надає законодавець. Автор обґрунтовує його визначальне та сутнісне значення для системи принципів, що є необхідним напрямом для дослідження конституційних принципів цивільного судочинства. Окрім цього, автор вважає, що важливим, як один із наступних напрямів дослідження, є етап реформування і адаптації, який проходить українське законодавство в рамках наближення до законодавства Європейського Союзу. Значимим також є вплив конституційних положень про правосуддя. Розглядається вплив Конституції України на галузеве законодавство та її значення для встановлення сфери цивільного судочинства. У роботі аналізується значення верховенства права для законодавчої та правозастосовної діяльності. Обґрунтовується необхідність звернення до категорії система принципів, з огляду на їх законодавче закріплення. Акцентується увага на важливості розробки чітких критеріїв віднесення того чи іншого положення до категорії принципів цивільного судочинства. Наголошується на необхідності критичного аналізу та вивчення судової практики для дослідження конституційних принципів цивільного судочинства.

Статтю присвячено дослідженню правових аспектів процедури витребування доказів на прохання Міжнародного комерційного арбітражного суду через національні суди. Порядок подання доказів у міжнародному комерційному арбітражі залежить від правил, які сторони погодили в арбітражній угоді, а також від застосовуваних процесуальних норм арбітражного інституту (наприклад, Правила ЮНСІТРАЛ, ICC, LCIA тощо). Проте є загальні принципи та етапи, які характерні для більшості арбітражних процесів. Участь національних судів у відносинах, що виникають у зв’язку з арбітражним розглядом спорів, реалізується шляхом здійснення судовою владою в межах встановленого обсягу форм взаємодії певних функцій. Визначено, що основною метою, яку переслідує держава, надаючи національним судам повноваження щодо виконання функцій сприяння і контролю, є зацікавленість в реалізації міжнародної комерційної арбітражної юрисдикційної функції. Зазначені обставини зумовлюють ефективність арбітражного розгляду та його привабливість для сторін спору. Висвітлюється загальні правила подання доказів та повноваження надані міжнародному комерційному арбітражу, які включають повноваження на визначення допустимості, належності, істотності та значущості будь-якого доказу. Висновується, що загальним правилом є те, що вони передбачають право міжнародного арбітражного суду вимагати від сторін надання доказів, а також право запитувати надання третіми особами доказів, які склад арбітражного суду визнає необхідними для розгляду спору. Звертається увага, що дієвим способом отримання запитуваних доказів є передбачена ст. 27 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» можливість звернення третейського суду до національного суду за сприянням в отриманні доказів, шляхом їх витребування. Обґрунтовується, що сприяння суду в отриманні доказів в контексті ст. 27 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж», слід розглядати лише в можливості витребування доказів судом у порядку ст. 84 ЦПК України. Витребування доказів, як складової інституту забезпечення доказів, відповідно до ч. 7 ст. 116 ЦПК, не є формою сприяння суду міжнародному комерційному арбітражу в отриманні доказів зміст якої полягає не тільки в отриманні доказів, які стосуються предмету доказування і мають значення для вирішення справи, але насамперед спосіб одночасно запобігти їх ймовірній втраті у майбутньому.

Представлена стаття присвячена обговоренню проблемних питань застосування процедури зупинення виконання рішення або зупинення його дії на стадії касаційного перегляду. Стверджується, що окреслена процедура виступає важливою гарантією захисту прав та інтересів учасників процесу на випадок ухвалення незаконного судового рішення, а її базовою метою є недопущення порушення прав, свобод та охоронюваних законом інтересів особи, яка подала касаційну скаргу та інших осіб, які беруть участь у справі, якщо такі наслідки можуть настати у зв’язку з виконанням (дією) оскаржуваного судового рішення. На підставі аналізу практики застосування Верховним Судом окремих норм процесуального закону при розгляді клопотань про зупинення виконання (дії) судового рішення зроблено висновок, що вказана процедура має ознаки винятковості й потребує від заявника приділення належної уваги обґрунтуванню наявності підстав для вжиття судом відповідних заходів. Останнє становить змістовний аспект цієї процедури та передбачає не лише вимогу якісної аргументації заявником свого клопотання, а й подання ним достатньої кількості належних та допустимих доказів, які свідчать про звернення оскаржуваного рішення до примусового виконання (наприклад, постанови про відкриття виконавчого провадження, постанов про вчинення окремих виконавчих дій тощо), а також інших обставин, встановлення яких дозволить переконати суд касаційної інстанції у наявності об’єктивних ризиків припускати, що не вжиття заходів зупинення виконання (дії) рішення суду вплине на неможливість або ускладнить відновлення порушеного права заявника, у випадку скасування в подальшому Верховним Судом такого рішення. Поряд із цим в межах дослідження виявлено певні неузгодженості, які мають місце між окремими нормами статей 394 та 436 ЦПК України та висловлено пропозиції стосовно їх усунення.

Цивільні процесуальні обов’язки є елементами цивільного процесуального статусу осіб, які беруть участь у справах позовного провадження. Природа цивільних процесуальних обов’язків сторін визначається характером цивільних процесуальних відносин. Цивільний процесуальний обов’язок сторони – це міра необхідної поведінки учасників цивільного процесу, яка покликана забезпечити здійснення певних процесуальних дій або утримання від їх здійснення для захисту прав та законних інтересів та гарантувати справедливий, неупереджений, своєчасний розгляд та вирішення цивільної справи. До ознак цивільно процесуальних обов’язків сторін можна віднести: 1) є елементом процесуального статусу особи; 2) нормативно визначені у положеннях цивільного процесуального законодавства; 3) спрямовані на захист прав та законних інтересів; 3) носять індивідуальний (стосується сторін або окремо позивача чи відповідача) або загальний характер (стосується усіх учасників справи); 4) спрямовані на забезпечення ефективного цивільного судочинства. Цивільні процесуальні обов’язки сторін у позовному проваджені можна згрупувати за декількома критеріями. По перше, це загальні обов’язки, які належать усім учасникам справи. Для учасників справи цивільним процесуальним законодавством встановлюються єдині межі процесуальних прав та обов’язків. Спеціальні цивільні процесуальні обов’язки ˗ це обов’язки, які притаманні лише сторонам або окремо позивачу чи відповідачу. Вагоме місце у формуванні змісту процесуальних обов’язків сторін належить загальним засадам цивільного судочинства. Розуміння цього зв’язку дозволяє більш глибоко усвідомити значення кожного обов’язку і забезпечує ефективність цивільного судочинства. Наслідки невиконання сторонами цивільних процесуальних обов’язків визначаються у цивільному процесуальному законодавстві. Такими є: застосування заходів процесуального примусу; притягнення до встановленої законом відповідальності; розгляд справи за відсутності відповідного учасника справи; залишення скарги, заяви, клопотання без розгляду або їх повернення.

Вказується, вищим досягненням правосуддя при вирішенні спорів є закінчення проваджен­ня у справі таким чином, щоб із суду задово­леними виходили не лише позивач чи відпові­дач, а обидві сторони, тобто щоб у справі не залишалося сторони переможеної, приниженої, незадоволеної як іншою стороною, так і судом, що прийняв рішення. Саме тому, нині у суспіль­стві відбувається усвідомлення значущості та ефективності альтернативних способів врегу­лювання правових спорів та конфліктів, що, у свою чергу, дозволяє інакше оцінити роль та місце традиційного правосуддя у вітчизняній правовій системі. Зазначається, відкритість для вітчизняної процесуальної науки питання ролі суду у при­миренні сторін та відсутність чіткого законо­давчогопереліку дій, які здійснює суддя для з’ясування можливості врегулювання спору до судового розгляду, спричиняє проблеми на рів­ні правозастосування і потребує подальшого ретельного вивчення. Крім того, актуальність обраної теми підсилюється, з одного боку, пе­реконанням про необхідність впровадження в Україні інституту мирових суддів, а з іншого - існуванням у наукових колах заперечень проти можливості виконання суддями, зокрема миро­вими, примирювальних функцій. В результаті дослідження автором стверджу­ється наступне: 1) традиційний підхід до судо­чинства, де головним є визначення «правого» і «неправого», не завжди здатний ефективно вирішувати конфлікти та задовольняти інтере­си сторін; 2) суд у цивільному процесі має бути зацікавлений у пошуку мирного врегулюван­ня спору та стимулюванні сторін до цього; 3) якщо суд застосовує силове вирішення спору без спроб його попередження, це свідчить про недоліки в системі правосуддя та невиконання його функцій у повній мірі; 4) мирне врегулю­вання спору за участі посередника (примирите­ля) справді є більш бажаним, ніж просто вине­сення судового рішення; 5) примирення сторін має розглядатися як пріоритетна ціль судового провадження, а вирішення справи по суті - як додаткова, до якої вдаються за неможливості примирення; 6) роль суду у примиренні не має обмежуватися лише інформуванням.

The article examines the conditions for exercising the right to sue in civil proceedings, - the presence of civil procedural capacity in the plaintiff. It is noted that the plaintiff can personally exercise the right to sue or with the help of court representatives. However, in any case, he must have civil procedural capacity, since, if a lawyer will act on his behalf, the latter must be authorized to conduct a civil case in the interests of the plaintiff. The authorization assumes that the principal has legal capacity. It is claimed that the plaintiff's civil procedural legal capacity together with his civil procedural legal capacity form the civil procedural legal personality of the plaintiff. Civil procedural legal personality of the plaintiff is one of the prerequisites for his entry into civil procedural legal relations. It should be noted that the method of verifying the civil procedural capacity of the plaintiff depends on his identity: physical or legal. If the plaintiff acts as a legal entity, his civil procedural legal capacity arises simultaneously with civil procedural legal capacity, that is, at the time of creation of the legal entity. The role of the court in verifying the civil procedural capacity of the plaintiff-legal entity according to the identification code of the EDRPOU is noted. If the plaintiff is a natural person, the occurrence of civil procedural legal capacity in him is regulated by general and special rules. In the future, these rules are analyzed based on the materials of civil procedural and substantive legislation. It is noted that the special rules for the emergence of civil procedural legal capacity in the plaintiff-individual are related to its acquisition and the possibility of its implementation. It is noted that there are gaps in the legislation in regulating the acquisition of civil procedural legal capacity by the plaintiff-individual and the inconsistency of this issue in the acts of civil procedural and material legislation. [ABSTRACT FROM AUTHOR]

The article is devoted to the issue of the use of artificial intelligence in the mechanism of judicial control over the execution of decisions in the civil judiciary of Ukraine. The development of modern society is characterized by the active use of the latest technologies in all spheres of life. The justice system does not remain aloof from global trends. The widespread use of AI technologies has led to discussions about implementation and use in court procedures in Ukraine. The issue of integration of artificial intelligence into the judicial system of Ukraine in the conditions of martial law is becoming especially urgent. In particular, in the field of judicial control over the execution of decisions in the civil justice system of Ukraine. Artificial intelligence is a good tool to help judges. It can easily find and process information faster than human intelligence. Artificial intelligence cannot replace judges in the mechanism of judicial control over the execution of decisions in the civil justice system of Ukraine. After all, from the point of view of algorithms, legislation and law enforcement can be imperfect. However, if properly applied, it can significantly optimize the work of the judge and the court through involvement. Subject to compliance with European standards, the use of artificial intelligence in the mechanism of judicial control over the execution of decisions in the civil judiciary of Ukraine will be a significant step forward on the way to improving the institution of judicial control over the implementation of decisions in the civil justice of Ukraine. Artificial intelligence must be controlled by the user, because from the point of view of fairness, the generated decisions may violate fundamental human rights. A judge who hears a case regarding the appeal of the actions or inactions of public or private executors in terms of enforcement of widow's judgments issued by courts in civil cases should always be able to review the decisions made by artificial intelligence and the data used for this purpose. [ABSTRACT FROM AUTHOR]

Наукова стаття присвячена дослідженню актуального питання визначення загального та конкретного предметів доказування в справах щодо визначення місця проживання дитини. Констатується, що й через триваючу збройну агресію рф проти України збільшилася кількість сімейних спорів щодо визначення місця проживання дітей. В статті доведено, що правильне визначення предмету доказування у справах про встановлення місця проживання дитини має важливе практичне та теоретичне значення. В роботі підтримана позиція науковців (Я.М. Садикова та ін.) щодо можливості виділення визначення загального предмета доказування по конкретній категорії цивільних справ та конкретного предмета доказування залежно від обставин певної цивільної справи. Визначаючи загальний предмет доказування у справах про визначення місця проживання дитини необхідно виходити із забезпечення найкращих інтересів дитини (преамбула до Закону України «Про охорону дитинства». В статті підтримано висновок (В.О. Кучер) про можливість виділення наступного загального предмету доказування у справах про щодо визначення місця проживання дитини: обставини, які характеризують сторони у справі (особисті та моральні якості матері та батька, наявність постійного заробітку, належних житлових умов та ін.). Якостями, які можуть негативно вплинути на виховання дитини, а також визначення її місця проживання можуть бути: зловживання спиртними напоями, наркотичними речовинами, перебування на диспансерному нагляді, притягнення до кримінальної чи адміністративної відповідальності, аморальна поведінка, наявність шкідливих звичок; відносини між батьками та дитиною (виконання батьками визначених законодавством обов’язків; наявність взаєморозуміння між кожним із батьків і дитиною; можливість створення дитині належних та безпечних умов для життя, виховання, розвитку, навчання); обставини, пов’язані з дитиною (вік дитини, її стан здоров`я, особливі потреби дитини, згода дитини на проживання з одним із батьків, особиста прихильність дитини до кожного з батьків; інші обставини, що мають значення у справі. В роботі зроблено висновок про те, що вже конкретний предмет доказування залежно від обставин певної цивільної справи.

У статті проводиться дослідження умови ре­алізації права на позов у цивільному процесі - наявність цивільної процесуальної дієздат­ності в позивача. Зазначається, що позивач може особисто реалізувати право на позов або за допомогою судових представників. Проте, в будь-якому разі він повинен володіти цивільною процесуальною дієздатністю, оскільки, якщо від його імені буде діяти адвокат, останній має бути уповноважений на ведення цивільної справи в інтересах позивача. Уповноваження передбачає наявність у довірителя дієздатності. Стверджується, що цивільна процесуальна ді­єздатність позивача разом із його цивільною про­цесуальною правоздатністю утворюють цивільну процесуальну правосуб’єктність сторони позива­ча. Цивільна процесуальна правосуб’єктність по­зивача виступає однією із передумов його вступу в цивільні процесуальні правовідносини. Звертається увага, що спосіб перевірки ци­вільної процесуальної дієздатності позивача за­лежить від його особи: фізична чи юридична. Якщо позивач виступає юридичною осо­бою, його цивільна процесуальна дієздатність виникає одночасно із цивільною процесуаль­ною правоздатністю, тобто, у момент створен­ня юридичної особи. Відзначається роль суду в перевірці цивільної процесуальної дієздатності позивача-юридичної особи за ідентифікаційним кодом ЄДРПОУ. Якщо позивачем виступає фізична особа ви­никнення в неї цивільної процесуальної дієздат­ності регламентується загальним та спеціаль­ними правилами. В подальшому на матеріалах цивільного процесуального та матеріального законодавства аналізуються дані правила. Від­значається, що спеціальні правила появи у позивача-фізичної особи цивільної процесуальної дієздатності пов’язано з її набуттям та можливіс­тю її здійснення. Відзначається наявність прогалин у зако­нодавстві в регламентуванні набуття цивільної процесуальної дієздатності у позивача-фізичної особи та неузгодженості даного питання в актах цивільного процесуального та матеріального за­конодавства.

The article is devoted to the issue of judicial control over the execution of decisions involving military personnel in the civil justice system of Ukraine. It has been established that when executing a court decision, the executor can seize any funds in the debtor’s bank accounts, except for those whose seizure is prohibited by law. At the same time, it is the bank that executes the corresponding resolution of the executor on the seizure of the debtor’s funds that must determine the status of the funds and the account on which they are located, and in the case of funds on the account that are prohibited from being attached, the bank is obliged to notify the executor of the intended purpose funds on the account and return its decision without execution, which is the basis for the executor to remove the seizure from these funds. At the same time, a garnishment cannot be imposed on the funds that make up the debtor’s salary after actual deductions from it according to executive documents and on all funds from the debtor’s salary beyond the limits of the amounts of deductions from such salary allowed by law, and if such a garnishment is imposed, then it should be removed. At the same time, such restriction does not apply to funds that are in accounts and that are not funds that make up wages. the state guarantees and protects by law the citizen’s right to timely remuneration for work. The company’s payment of wages to employees has priority over the repayment of debts to other creditors of the company. The imposition of a seizure on the debtor’s account, which is also intended for the payment of wages and other payments to the debtor’s employees, makes it impossible to make such payments in a timely manner, which inevitably leads to a violation of the constitutional rights of citizens who work at the defendant’s enterprise to pay for work. Accounts that are intended for the payment of wages and the payment of taxes, fees and mandatory payments to the State Budget of Ukraine are accounts with a special regime, on which the executive service, in accordance with the requirements of the law, does not impose a seizure, and the separation of such accounts belongs to the powers of the executive service . [ABSTRACT FROM AUTHOR]

This article analyzes the problematic issues of the principle of procedural economy in judicial proceedings. It is determined that, based on the philological approach, the principle of procedural economy in judicial proceedings means frugality, economy in spending something in a judicial proceeding. The author emphasizes that sometimes, under the guise of observ ance of the principle of procedural economy, the judicial proceedings implement ideas which, under certain conditions, are quite far from procedural economy. Such is the idea introduced by the Supreme Court into the court practice of the impossibility of the plaintiff's use of an ineffective method of protection of the violated right when applying to court. The study concluded that under certain conditions it promotes procedural economy, but is questionable given its possible inconsistency with current legislation and the principle of discretionary judicial proceedings. In some cases, the application of effective remedy provisions is detrimental to procedural economy. An example of this may be a court's dismissal of a claim on the grounds that the plaintiff has filed a claim with an ineffective remedy at the cassation stage. The author concludes that a cassation court has no right to dismiss a claim on the grounds that the plaintiff has chosen an ineffective method of defense of the violated right, if the lower courts (first instance or appellate court) have not done so after having protected the plaintiff's right. This is due to the existence of the principle of procedural economy in judicial proceedings. It would be advisable to enshrine the relevant criterion in case law and procedural legislation. The author critically assesses the opinion expressed in science that the content of the principle of procedural economy includes the contribution of such economy to the correct resolution of a case. The author concludes that the provision on the promotion of procedural economy to the correct resolution of a case should lie outside the relevant principle, since it is a manifestation of other principles of judicial procedure. [ABSTRACT FROM AUTHOR]

The article discusses the general prospects for the use of artificial intelligence technology in civil proceedings as a main and auxiliary tool at the current stage of the development of this technology. The main approaches to defining the concept of artificial intelligence were studied and its classification into weak, strong and superintelligence was characterized. It is emphasized that justice is usually administered by professional judges, as high demands are placed on their legal knowledge and life experience. It is argued that equal replacement of a judge in civil proceedings with artificial intelligence technology is currently impossible. The reasons for the impossibility of such a replacement are analyzed, namely the complexity and multifacetedness of controversial private-law relations, the impossibility of taking into account moral and ethical aspects, the need for flexibility in decision-making, the problem of the nature of the initial algorithms of artificial intelligence, the transparency (motivation) of decisions, the problem of determining the guilty party in court cases errors, data protection issue. It is noted that these reasons have a technological and legal basis. A critical assessment of the state's conceptual approaches to the development of artificial intelligence in the field of justice is provided. The directions of the auxiliary application of artificial intelligence technologies in civil proceedings, which are reduced to the automation of routine tasks, processing and analysis of large volumes of data and evidence, and increasing the accessibility of justice, are considered. It has been proven that the use of artificial intelligence technology provides better opportunities for the participants in the judicial process to realize their rights and obligations, including the processing of large amounts of information. The importance of ensuring a high level of information protection when using artificial intelligence during the administration of justice in civil cases is emphasized. The need for regulatory regulation of the use of artificial intelligence technology in civil proceedings in combination with other spheres of public administration and branches of law is substantiated. It is indicated that the wider application of artificial intelligence in civil proceedings will require new technological solutions and revision of the legal foundations of the judicial branch of government. [ABSTRACT FROM AUTHOR]

Стаття присвячена вивченню проблематики належності позивача та відповідача як сторін земельно-майнового спору у актуальній правозастосовчій практиці судів загальної юрисдикції. Автором наголошується на тому, що першочерговим завданням судової гілки влади та конкретного суду як її представника, є вірне визначення суб’єктного складу справи, предметом якої є вирішення земельно-майнового спору. Досягнення вказаного завдання має два основні наслідки: отримання судового захисту порушеного, невизнаного чи оспорюваного права саме належною «скривдженою» особою та покладення відповідальності за вчинене посягання на майнові права на дійсного порушника. В статті проаналізовано процесуальний інститут заміни неналежного відповідача, як механізм, що покликаний забезпечити у цивільному процесі реалізацію принципу належності сторін спору. Зокрема, автором звернуто увагу на тому факті, що у судовій практиці судів усіх інстанції застосовуються терміни «належний позивач» та «неналежний позивач», визначення яких чинне цивільне процесуальне законодавство не містить. Крім того, у статті проаналізовано судову правозастосовчу практику, що сформована в частині заміни неналежної сторони у справах по вирішенню земельно-майнових спорів та сформульовано відповідні висновки щодо неоднозначності позицій судів загальної та адміністративної юрисдикції у цьому питанні. Автором проведено порівняльний аналіз юридичної регламентації інституту заміни належної сторони у спорі за цивільним та адміністративним процесуальним законодавством. За результатами дослідження автором окреслено науковий та практичний аспекти досліджуваної проблематики в даній сфері цивільного процесуального права. Зокрема, автор приходить до висновку про неузгодженість вектору законодавця відносно розробки ефективного процесуального механізму захисту прав суб’єктів земельних правовідносин, що свою чергу створює передумови для можливих зловживань судом своїми процесуальними повноваженнями.

В статті досліджується проблематика визна­чення юридичної природи інституту визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави. Звертається увага на тому, що основною причиною введення вказаного про­цесуального інституту у правову систему нашої держави є розробка і створення ефективної си­стеми запобігання корупційним і пов'язаним із ними правопорушенням особами, які уповнова­жені на виконання функцій держави або місце­вого самоврядування. При цьому, досліджувану процесуальну категорію можна умовно віднести до складової загальнодержавного механізму бо­ротьби з корупцією. Автор розкриває хронологію становлен­ні інституту цивільної конфіскації незаконних активів, досліджуючи зміст диспозиції ста­тей 233-2332 ЦПК України, які діяли в період з 4 березня 2015 року по 15 грудня 2017 року і статей 290-292 ЦПК України, які були чинними в період 15.12.2017 року по 28.11.2019 року. В цій частині звертається увага на тому, що обидві вказані процесуальні моделі цивільної конфіскації передбачали можливість визнання активів необґрунтованими і їх стягнення на ко­ристь держави лише при наявності вироку суду який вступив в законну силу. При цьому, аналі­зуються причини недосконалості впроваджено­го законодавцем інституту, серед яких нечіт­кість сформульованих процесуальних норм, їх колізійний характер, залежність позовного провадження у цивільній справі від результатів розгляду кримінальної справи, що в практичній площині здійснюється протягом необґрунтовано тривалого часу. Автором зроблено висновки про те, що ін­ститут визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави не може вважа­тись механізмом цивільної або кримінальної санкції як і певним видом покарання майново­го характеру, оскільки не містить притаманних їм характеризуючи ознак. Натомість, досліджу­вана процесуальна категорія є адміністратив­но-правовим засобом забезпечення дотриман­ня спеціальними суб'єктами вимог законодав­ства про запобігання корупції, який одночасно наділена ознаками цивільної відповідальності.

Статтю присвячено питанню застосування штучного інтелекту в механізмі судового контр­олю за виконанням рішень у цивільному судо­чинстві України. Розвиток сучасного суспільства характеризується активним використанням но­вітніх технологій у всіх сферах життєдіяльності. Не залишається осторонь від загальносвітових тенденцій і система правосуддя. Широке вико­ристання технологій ШІ призвело до дискусій щодо впровадження та використання в судових процедурах в Україні. Особливої актуальної на­буває питання інтеграції у судову систему Украї­ни штучного інтелекту в умовах воєнного стану. Зокрема, у сферу судового контролю за вико­нанням рішень у цивільному судочинстві Украї­ни. Штучний інтелект - хороший інструмент для допомоги суддям. Він може легко знаходити та обробляти інформацію швидше, ніж людський інтелект. Штучний інтелект не може замінити суддів в механізмі судового контролю за вико­нанням рішень у цивільному судочинстві Украї­ни. Адже з точки зору алгоритмів законодавство та правозастосування можуть бути неідеальни­ми. Однак у разі його правильного застосування він може неабияк оптимізувати роботу судді та суду шляхом залучення. За умови дотримання європейських стандартів, застосування штуч­ного інтелекту в механізмі судового контролю за виконанням рішень у цивільному судочин­стві України буде значним кроком уперед на шляху до удосконалення інституту судового контролю за виконанням рішень у цивільному судочинстві України. Штучний інтелект пови­нен контролюватися користувачем, оскільки з точки зору справедливості згенеровані рішення можуть бути порушувати фундаментальні пра­ва людини. Суддя, який розглядає справу щодо оскарження дій чи бездіяльності державних чи приватних виконавців у частині забезпечення виконання удових рішень, винесених судами у цивільних справах, завжди повинен мати мож­ливість переглядати рішення винесені штучним інтелектом та дані які для цього використову­валися.

Стаття присвячена дослідженню проблемних питань принципу процесуальної економії у судочинстві. Визначено, що виходячи з філологічного підходу принцип процесуальної економії у судочинстві означає бережливість, ощадливість при витрачанні чого-небудь у судовому процесі. Звернено увагу, що інколи під виглядом дотримання принципу процесуальної економії у судочинстві втілюються ідеї, які за певних умов є досить далекими від процесуальної економії. Такою є впроваджена Верховним Судом у судову практику ідея неможливості застосування позивачем при зверненні до суду неефективного способу захисту порушеного права. При її дослідженні зроблено висновок, що за певних умов вона сприяє процесуальній економії, однак є сумнівною з огляду на можливу невідповідність її діючому законодавству та засаді диспозитивності судочинства. У деяких випадках застосовування положень про ефективний спосіб захисту шкодить процесуальній економії. Прикладом цього може бути відмова судом в позові з підстав пред’явлення позивачем позову з неефективним способом захисту права на стадії касаційної інстанції. Зроблено висновок, що суд касаційної інстанції не вправі відмовляти позивачу в позові з мотивів обрання позивачем неефективного способу захисту порушеного права, якщо суди нижчих інстанцій (перша чи апеляційна), захистивши право позивача, цього не зробили. Це обумовлюється існуванням у судочинстві принципу процесуальної економії. Доцільно закріпити відповідний критерій у судовій практиці та процесуальному законодавстві. Критично оцінено висловлену у науці думку про віднесення до змісту принципу процесуальної економії сприяння цієї економії правильному вирішенні справи. Зроблено висновок, що положення про сприяння процесуальної економії правильному вирішенню справи повинні лежати за межами відповідного принципу, оскільки воно є проявом дії інших принципів судочинства.

У статті розглянуто загальні перспективи застосування технології штучного інтелекту у цивільному судочинстві як основного та допоміжного інструменту на сучасному етапі розвитку даної технології. Досліджено основні підходи до визначення поняття штучного інтелекту та охарактеризовано його класифікацію на слабкий, сильний та суперінтелект. Наголошено на тому, що правосуддя за загальним правилом здійснюється професійними суддями, оскільки до них висуваються високі вимоги до їх правових знань та життєвого досвіду. Аргументовано, що рівноцінна заміна судді у цивільному судочинстві на технологію штучного інтелекту на сьогодні є неможливою. Проаналізовано причини неможливості такої заміни, а саме складність та багатогранність спірних приватно-правових відносин, неможливість врахування моральних та етичних аспектів, необхідність гнучкості у прийнятті рішення, проблема характеру початкових алгоритмів роботи штучного інтелекту, прозорість (мотивованість) рішень, проблема визначення винної особи за судові помилки, проблема захисту даних. Відзначено, що дані причини мають технологічне та правове підґрунтя. Надано критичну оцінку концептуальним підходам держави до розвитку штучного інтелекту в сфері правосуддя. Розглянуто напрямки допоміжного застосування технологій штучного інтелекту у цивільному судочинстві, що зводяться до автоматизації рутинних завдань, обробки та аналізу великих обсягів даних та доказів, збільшення доступності правосуддя. Доведено, що застосування технології штучного інтелекту надає кращі можливості для реалізації учасниками судового процесу своїх прав та обов’язків в тому числі щодо опрацювання великих обсягів інформації. Наголошено на важливості забезпечення високого рівня захисту інформації при застосування штучного інтелекту під час здійснення правосуддя у цивільних справах. Обґрунтовано необхідність нормативного регулювання застосування технології штучного інтелекту в цивільному судочинстві в комплексі з іншими сферами публічного управління та галузями права. Вказано, що більш широке застосування штучного інтелекту у цивільному судочинстві потребуватиме нових технологічних рішень, та перегляду правових основ судової гілки влади.

Статтю присвячено питанню судового контр­олю щодо виконання рішень за участю військо­вослужбовців у цивільному судочинстві України. Встановлено, що виконуючи рішення суду, вико­навець може накладати арешт на будь-які кошти на рахунках боржника в банківських установах, крім тих, накладення арешту на які заборонено законом. При цьому саме банк, який виконує від­повідну постанову виконавця про арешт коштів боржника, повинен визначити статус коштів і ра­хунка, на якому вони знаходяться, та в разі зна­ходження на рахунку коштів, накладення ареш­ту на які заборонено, банк зобов'язаний повідо­мити виконавця про цільове призначення коштів на рахунку та повернути його постанову без ви­конання, що є підставою для зняття виконавцем арешту із цих коштів. Разом з тим, не може бути накладений арешт на кошти, що складають за­робітну плату боржника після фактичного здійс­нення утримань із неї за виконавчими докумен­тами та на усі кошти заробітної плати боржника поза межами дозволених законом розмірів від­рахувань із такої заробітної плати, а якщо такий арешт накладений, то він має бути знятий. При цьому на кошти, що знаходяться на рахунках та які не є коштами, що складають заробітну плату, таке обмеження не розповсюджується. держава гарантує та захищає законом право громадянина на своєчасне одержання винагороди за працю. Виплата підприємством працівникам заробітної плати має пріоритет перед погашенням забор­гованості іншим кредиторам підприємства. На­кладення ж арешту на рахунок боржника, який призначений також і для виплати заробітної пла­ти та інших виплат працівникам боржника, уне­можливлює своєчасне здійснення таких виплат, що невідворотно призводить до порушення кон­ституційних прав громадян, які працюють на під­приємстві відповідача, на оплату праці. Рахунки, які передбачені для виплати заробітної плати та сплати податків, зборів і обов'язкових платежів до Державного бюджету України, є рахунками із спеціальним режимом, на які виконавчою служ­бою відповідно до вимог законодавства арешт не накладається, а виокремлення таких рахунків належить до повноважень виконавчої служби.

У статті розкривається порівняльно-правове дослідження інституту мирової угоди (примирення) в галузях адміністративного процесуального та цивільного процесуального права. Основна мета статті полягає у виділенні значення мирової угоди в цивільному та адміністративному процесах. Звертається увага на те, що при укладенні та затвердженні судом мирової угоди сторони наділені правом самостійно обирати спосіб виходу з конфліктної ситуації, тоді як суд звільняється від обов’язку здійснювати розгляд справи по суті, провадження за якою було вже відкрито. Значення мирової угоди полягає в тому, щоб спонукати сторін добровільно виконати взяті на себе зобов’язання, тим самим зменшуючи навантаження на органи примусового виконання судових рішень. Отже, право на укладення мирової угоди в адміністративному та цивільному процесах виступає важливим процесуальним засобом, що сприяє успішному захисту прав та інтересів учасників процесу, а сторін по справі, а також розвантажує діяльність суду щодо розгляду судових справ. Здійснюється порівняння нормативно-правового регулювання мирової угоди нормами Цивільного процесуального кодексу України та Кодексу адміністративного судочинства України. Відзначається спільність законодавчих підходів у вирішенні таких питань як хто може укласти мирову угоду (примирення); можливість сторін вийти за межі предмета спору при укладенні мирової угоди (заяви про примирення); наявність письмового оформлення мирової угоди (примирення) сторін; обов’язок суду роз’яснити сторонам процесуальні наслідки затвердження мирової угоди (примирення); зобов’язання суду перевірити умови мирової угоди (примирення) перед їх затвердження; фіксація умов мирової угоди (примирення) в ухвалі суду, якою він одночасно закриває провадження у справі; наявність у більшості випадків тотожних застережень щодо неможливості затвердження мирової угоди (примирення) сторін і т.д. З іншого боку, відзначається відмінні ознаки нормативного регулювання мирової угоди та примирення сторін у цивільному та адміністративному судочинстві відповідно. На підставі цього пропонується вдосконалення вітчизняного законодавства у сфері цивільної та адміністративної юрисдикції.

Стаття присвячена аналізу змісту та ознак рі­шення міжнародного комерційного арбітражу. Ак­центується увага на зазначеному процесуальному документі як на об'єкті перегляду органом судової влади. При цьому визначається актуальність об­раної теми для висвітлення у науковій статті на основі даних судової статистики та важливості набуття рішенням міжнародного комерційного ар­бітражу ознак остаточності. З цього боку автором аналізується процедура набрання законної сили та остаточності як рішенням міжнародного комер­ційного арбітражу, так і судового акту апеляцій­ної інстанції, який ухвалюється за результатами перегляду арбітражного рішення. З огляду на властивості рішення суду, у ро­боті звертається увага на виконуваність рішення міжнародного комерційного арбітражу та на інші ознаки, наявність яких свідчить про юридичну силу та обов'язковість вказаного процесуально­го документу. Крім того, ставиться питання про можливість доповнення об'єктів перегляду судом цивільної юрисдикції додаткових процесуаль­них документів міжнародного комерційного ар­бітражу. У зв'язку з цим предметом розгляду у роботі є види рішень міжнародного комерційного арбітражу та вимоги, яким повинні відповідати їх акти. Проводиться диференціація перегляду рішень вказаного арбітражу судом апеляційної інстанції цивільної юрисдикції з діяльністю ос­таннього по перегляду в апеляційному порядку рішень місцевого суду за правилами ЦПК Украї­ни. Звертається увага на відсутність в повній мірі інстанційності при зверненні до органу судової влади із заявою про скасування рішення міжна­родного комерційного арбітражу. У висновках відмічається необхідність вдоско­налення цивільного процесуального законодав­ства та з питань діяльності міжнародного комер­ційного арбітражу стосовно оптимізації об'єктів перегляду актів вказаного органу. Поряд з цим автор не підтримує висловленої в науковій літе­ратурі пропозиції щодо зміни судової юрисдикції по перегляду рішення міжнародного комерційно­го арбітражу.

The article is devoted to the analysis of the content and features of the international commercial arbitration decision. Attention is focused on the specified procedural document as the object of review by the judicial authority. At the same time, the relevance of the chosen topic for coverage in the scientific article is determined based on the data of judicial statistics and the importance of acquiring the finality by the decisions of the international commercial arbitration. From this point of view, the author analyzes the procedure of acquiring legal force and finality both of the decisions of the international commercial arbitration and of the judicial act of the appellate instance, which is adopted based on the results of the review of the arbitration decision. Given the properties of the court decision, the work draws attention to the enforceability of the international commercial arbitration decision and other signs, the presence of which indicates the legal force and binding nature of the specified procedural document. In addition, a question is raised about the possibility of supplementing the objects of review by a court of civil jurisdiction of additional procedural documents of international commercial arbitration. In connection with this, the subject of consideration in the work is the types of decisions of international commercial arbitration and the requirements that such acts must meet. The review of the decisions of the specified arbitration by the court of appeal of civil jurisdiction is differentiated from the activity of the latter to review the decisions of the local court in the appellate procedure according to the rules of the Civil Procedure Code of Ukraine. Attention is drawn to the complete lack of level arrangement when applying to a judicial authority with a appeal to cancel an international commercial arbitration decision. The conclusions note the need to improve the civil procedural legislation and international commercial arbitration in relation to the optimization of the objects of review of acts of the specified body. Along with this, the author does not support the proposal expressed in the scientific literature regarding the change of court jurisdiction for reviewing the decision of international commercial arbitration. [ABSTRACT FROM AUTHOR]

The article is devoted to a comparative legal study of the institution of settlement agreement (conciliation) in the fields of civil procedural and administrative procedural law. The main purpose of the article is to highlight the significance of the settlement agreement in civil and administrative processes. Attention is drawn to the fact that when a settlement agreement is concluded and approved by the court, the parties have the right to independently choose a way out of the conflict situation, while the court is released from the obligation to review the merits of the case for which proceedings have already been opened. The value of the settlement agreement is to encourage the parties to voluntarily fulfill their obligations, thereby reducing the burden on enforcement agencies. Therefore, the right to conclude a settlement agreement in administrative and civil processes is an important procedural tool that contributes to the successful protection of the rights and interests of the participants in the process and the parties to the case, as well as relieves the court's activity in considering court cases. A comparison of the normative and legal regulation of the settlement agreement by the norms of the Civil Procedure Code of Ukraine and the Code of Administrative Procedure of Ukraine is carried out. The commonality of legislative approaches in solving such issues as who can conclude a peace agreement (reconciliation) is noted; the possibility of the parties to go beyond the scope of the dispute when concluding a settlement agreement (conciliation statements); availability of a written settlement agreement (reconciliation) of the parties; the court's duty to explain to the parties the procedural consequences of approving a settlement agreement (reconciliation); the court's obligation to check the terms of the settlement agreement (reconciliation) before approving them; fixing the terms of the settlement agreement (reconciliation) in the court decision, which simultaneously closes the proceedings in the case; the presence in most cases of identical reservations regarding the impossibility of approving a settlement agreement (reconciliation) of the parties, etc. On the other hand, distinctive features of the normative regulation of the settlement agreement and the reconciliation of the parties in civil and administrative proceedings, respectively, are noted. Based on this, it is proposed to improve domestic legislation in the field of civil and administrative jurisdiction. [ABSTRACT FROM AUTHOR]

Наукова стаття присвячена визначенню особливостей застосування різних видів заходів у механізмі виконання рішень Європейського суду з прав людини в Україні. На основі аналізу міжнародно-правових актів, положень українського законодавства та судової практики охарактеризовано порядок застосування заходів індивідуального характеру та заходів загального характеру в процесі виконання рішень Європейського суду з прав людини в Україні. Встановлено відмінність порядку виконання рішень Європейського суду з прав людини від процедури виконання рішень іноземних судів чи міжнародних комерційних арбітражів на території України. Стверджується, що наявна в науковій літературі точка зору, відповідно до якої перегляд судового рішення не є основним засобом індивідуального впливу в механізмі виконання рішень Європейського суду з прав людини жодним чином не скасовує його важливість у ситуаціях, коли здійснити restitutio in integrum можливо лише у такий спосіб. Зроблено висновок, що заходи щодо виконання рішення Європейського суду з прав людини носять комплексний характер та спрямовані на максимально повне відновлення порушеного права, усунення негативних наслідків такого порушення та недопущення аналогічних порушень у майбутньому. Зроблено висновок, що заходи індивідуального характеру максимально пристосовані до конкретної юридичної ситуації. Їх реалізація відбувається як в силу прямої дії рішення Європейського суду з прав людини на території України (в частині виплати відшкодування потерпілій особі), так і шляхом ухвалення на підставі рішення Європейського суду з прав людини рішень державних органів за встановленою процедурою. Наприклад, шляхом перегляду рішень національних судів за виключними обставинами. Зроблено висновок, що заходи загального характеру чинять системний вплив на правову систему держави, слугують меті наближення національного законодавства до європейських стандартів та чинять превентивний вплив щодо недопущення повторення у майбутньому порушень прав, захищених рішенням Європейського суду з прав людини, не лише щодо особи, на користь якої було ухвалене рішення Європейським судом з прав людини, а й щодо будь-яких інших громадян відповідної держави.

The article is devoted to determining the peculiarities of application of various types of measures in the mechanism of execution of judgments of the European Court of Human Rights in Ukraine. Based on the analysis of international legal acts, provisions of Ukrainian legislation and case law, the author describes the procedure for applying individual measures and general measures in the process of enforcement of judgments of the European Court of Human Rights in Ukraine. The author distinguishes the difference between the procedure for enforcement of judgments of the European Court of Human Rights and the procedure for enforcement of judgments of foreign courts or international commercial arbitrations in Ukraine. It is argued that the viewpoint in the scientific literature that judicial review is not the main means of individual influence in the mechanism of enforcement of judgments of the European Court of Human Rights does not in any way negate its importance in situations where restitutio in integrum is possible only in this way. The author concludes that measures to enforce a judgment of the European Court of Human Rights are comprehensive in nature and are aimed at the fullest possible restoration of the violated right, elimination of the negative consequences of such a violation and prevention of similar violations in the future. The author concludes that individual measures are best suited to a particular legal situation. They are implemented both by virtue of the direct effect of the judgment of the European Court of Human Rights on the territory of Ukraine (in terms of payment of compensation to the victim) and by adopting decisions of state authorities based on the judgment of the European Court of Human Rights in accordance with the established procedure. For example, by reviewing decisions of national courts in exceptional circumstances. The author concludes that general measures have a systemic impact on the legal system of the State, serve the purpose of bringing national legislation closer to European standards and have a preventive effect on preventing future violations of the rights protected by the judgment of the European Court of Human Rights, not only in respect of the person in whose favour the judgment of the European Court of Human Rights was delivered, but also in respect of any other citizens of the relevant State. [ABSTRACT FROM AUTHOR]

Стаття присвячена дослідженню особливостей судового контролю за виконанням рішень в окремому провадженні цивільного судочинства України. Судовий контроль за виконанням судових рішень в окремому провадженні цивільного судочинства України є одним із засобів юридичного захисту прав сторін у цивільних справах, особливою формою правосуддя, діяльністю суду пов’язаною із реалізацією судових актів у цивільних справах. Прийняттям нового Цивільного процесуального кодексу України обумовлено часткове приведення цивільного процесуального законодавства у частині встановлення судового контролю у відповідність до міжнародних стандартів, відповідно до яких передбачається необхідність здійснення судового контролю над втручанням у право на свободу та особисту недоторканність психічнохворої особи під час її госпіталізації до психіатричного закладу без її згоди. Зокрема, шляхом законодавчого закріплення періодичного судового контролю за наявністю/ продовженням існування підстав для обмеження чи позбавлення особи дієздатності. Проте нині існуюче законодавче розуміння поняття судового контролю за виконанням рішень у цивільному судочинстві є невиправдано надмірно вузьким. Адже сьогодні законодавчо судовий контроль за виконанням судових рішень зводиться тільки до оскарження рішень, дій та бездіяльності державних та приватних виконавців. До того ж, не можна оминути увагою відсутність у структурі Цивільного процесуального кодексу України положень, присвячених регламентуванню специфіки судового контролю за виконанням рішень в окремому провадженні цивільного судочинства України. Все це свідчить про необхідність удосконалення законодавства України у частині регламентування судового контролю за виконанням рішень в окремому провадженні цивільного судочинства України. По-перше, у напрямку розширення законодавчого розуміння поняття судового контролю за виконанням рішень у цивільному судочинстві; по-друге, у напрямку закріплення на рівні Цивільного процесуального кодексу України окремою структурною частиною правових засад судового контролю за виконанням рішень в окремому провадженні цивільного судочинства України.

У статті поставлено за мету дослідити питання щодо механізму захисту цивільних прав та диференціації процесуальних форм захисту права на надання медичної допомоги. Розглядаються існуючі доктринальні підходи до визначення поняття «захист цивільних прав», «засоби», «форми», «способи захисту цивільних прав», що виникають в сфері надання медичної допомоги та охороні здоров’я. Визначення поняття захисту прав через поняття діяльності дає можливість більш точно встановити підстави і мету захисту, проаналізувати окремі види дій (діяльності) із захисту прав, а також виявити їх взаємозв'язок і єдність. Констатується, що способи захисту прав - це передбачені законом дії, що безпосередньо спрямовані на захист прав. Вони є завершальними актами захисту у вигляді матеріально-правових дій або юрисдикційних дій, які спрямовані на усунення перешкод на шляху здійснення суб'єктами своїх прав (інтересів) або на припинення правопорушення, відновлення положення, що існувало до правопорушення. Натомість, форма захисту характеризує порядок захисту і становить собою комплекс внутрішньо узгоджених заходів щодо захисту суб’єктивних прав та охоронюваних інтересів, які відбуваються в межах одного правового режиму. Акцентується увага на тому, що у сфері охорони здоров’я, перш за все, пацієнт, самостійно має право визначати, за допомогою якої форми захищати свої права, порушені, на його думку, при наданні медичної допомоги. Це може бути застосування різноманітних досудових процедур, адміністративного оскарження або звернення до суду. Проведено аналіз реалізації судової, досудової та адміністративної форм захисту медичних прав особи в сфері охорони здоров’я. Зроблено висновок про те, що неюрисдикційна форма захисту прав пацієнта уявляє собою форму захисту, при реалізації якої пацієнт може самостійно обирати заходи самозахисту, що не заборонені законом та відповідають характеру дій, якими порушене його право, а також наслідкам, що спричинені правопорушенням.

У статті розглядається проблема розподілу обов’язків з доказування в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди. При цьому зазначається, що сьогодні кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Таким чином, ЦПК України 2004 р. ввів у цивільний процес нову концепцію змагального процесу, в якому сторони зобов’язані відігравати активну роль у судовому доказуванні (ст. 12 ЦПК України). У праці зроблено висновок, що як по всіх цивільних справах, так і у справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди суб’єктами доказування є не лише сторони, а й усі особи, які уповноважені у встановленому законом порядку збирати та подавати докази, брати участь у їх перевірці й оцінці. Відповідно це стосується й суду, який має брати активну участь у процесі доказування. Викладено також думку, що процес доказування передбачає розподіл обов’язків між суб’єктами, усе ж їх волевиявлення співпадає стосовно предмета спору. Інша річ, що таке волевиявлення має різний зміст. У цьому й виявляється особливість принципу змагальності, який є основою щодо розподілу обов’язків з доказування, коли сторони обстоюють свої інтереси, подаючи у справі необхідні докази, переслідуючи при цьому мету – одержання позитивного для себе судового рішення. Наголошується на тому, що істотну роль у розподілі обов’язків доказування відіграють правові презумпції, тобто закріплені в законі припущення про існування певних фактів за пов’язаності з ними інших фактів. Презумпція звільняє сторону, на користь якої її встановлено, від доказування факту. Не є винятком із цього і справи про відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Для цієї категорії справ є актуальним розгляд питання про існування таких презумпцій: презумпції моральної (немайнової) шкоди; презумпції протиправності дій (бездіяльності) заподіювача моральної (немайнової) шкоди; презумпції наявності вини заподіювача моральної (немайнової) шкоди. За результатами проведеного дослідження зроблено висновки.

Стаття присвячена питанню генези електронних повідомлень як доказів в цивільному судочинстві, зокрема, історично-правовому аналізу впровадження електронного листування на території України та їх юридичну еволюцію від засобу комунікації до самостійного засобу доказування. В статті проаналізовано поняття «електронна комунікація», складовим якого є електронне листування. Досліджено основні підходи до тлумачення поняття «електронне повідомлення» в нормативно-правових актах та науково-технічній літературі, проведено аналіз розмежування узагальненого поняття «електронне повідомлення» та «текстові, мультимедійні та голосові повідомлення», яке закріплено в цивільному процесуальному кодексі України. Виокремлено основні ознаки електронного повідомлення: містить інформацію (певні відомості та/або дані), має електронну (цифрову) форму, передається за допомогою технічних засобів зв’язку. Досліджено етапи науково-технічної еволюції інтернет-мережі та мобільного зв’язку як основних каналів електронної комунікації, наведена статистика їх поширення у світі та Україні. Охарактеризовано історичні передумови виникнення та розвитку основних середовищ функціонування електронних повідомлень: sms-повідомлення, електронна пошта, соціальні мережі та месенджери. Досліджено еволюцію науково-правових позицій щодо використання електронного листування як доказової бази в цивільному процесі від моменту виникнення як способу комунікації до юридичного закріплення як засобу доказування, зокрема, охарактеризовано етапи адаптації нормативно-правової бази та судової практики в Україні. Охарактеризовано сучасний стан та проблематику використання електронних повідомлень як доказу в цивільному судочинстві. Досліджено проблемний аспект використання електронного підпису для фіксації електронних повідомлень і відповідне розмежування «електронного повідомлення» та «електронного документа». Зафіксовано сучасні тенденції зміни судової парадигми на принцип самоідентифікації автора, презумпції цілісності (достовірності) доказу, використання доктрини "листа у відповідь" та збільшення юридичної та доказової значимості метаданих, що дозволить покращити динаміку використання електронних повідомлень як доказів в цивільному процесі.

Наукова стаття присвячена вивченню питань правової допомоги в суді першої інстанції у цивільному процесі. Автором цієї наукової роботи зазначається, що з початку третього десятиліття ХХІ століття в Україні суттєво ускладнилися можливості діяльності адвокатів, які мають змогу надавати особливий вид правової допомоги (професійну правничу) заінтересованим особам у справах, які розглядаються в порядку цивільного судочинства. Стверджується, що дуже ускладнилася праця адвокатів у цивільному процесі і через постійні нововведення в чинне законодавство (в тому числі і вітчизняне цивільне процесуальне). У цій науковій статті автор вважає, що враховуючи ті обставини, що Україна отримала статус кандидата в ЄС, також є суттєвим виклик щодо необхідності удосконалення низки законодавчих актів, які стосуються і, в тому числі, діяльності адвокатів у судах І-ї інстанції в цивільному процесі. Автор цієї статті стверджує, що потребують вирішення проблеми щодо удосконалення положень щодо адвокатського запиту та його дослідження судом на рівні Цивільного процесуального кодексу України.У зв’язку з цим, автором пропонується до ЦПК України додати нову статтю 951. Наголошується, що діяльність адвоката у цивільному процесі, який надає особливий вид правової допомоги (професійну правничу) є допоміжною не тільки для довірителів (клієнтів), а і для правосуддя та цивільного судочинства в цілому. Вказується у цій науковій роботі про особливу важливість правової допомоги у цивільному процесі в судах безпосередньо першої інстанції. Ця інстанція цивільного судочинства є первинною і на ній заявник претендує захистити свої порушені не визнані чи оскаржувані права вперше. Автор цієї наукової статті стверджує, що у 2022 році правова допомога у цивільних справах, які розглядаються у судах першої інстанції набула особливої значущості. Це пов’язано з багатьма факторами. Ще більш важливою у зв’язку з цим стала безоплатна правова допомога внутрішньо переміщеним особам.

Статтю присвячено вивченню ефективності застосування інституту врегулювання спору за участю судді через аналіз судової практики в усіх видах судочинства в судах першої інстанції, окрім кримінального. Зазначено, що з 2017 р. в судовій практиці з’явився абсолютно новий процесуальний інститут врегулювання спору за участю судді. Його запровадження в українське процесуальне законодавство мало на меті розвантажити судову систему. Однак, чи виконав цей інститут основне завдання, можливо з’ясувати через аналіз судової практики. У статті здійснено аналіз судової практики за весь час існування цього інституту в цивільному, адміністративному та господарському судочинстві з метою визначення частоти його застосування на практиці. З’ясовано, що врегулювання спору за участю судді в адміністративному судочинстві фактично не застосовується. Далі на підставі аналізу 100 справ за останній період визначено категорії справ, де врегулювання спору за участю судді застосовувалося частіше. Зроблено висновок, що на сьогодні інститут врегулювання спору за участю судді не набув широкого застосування та поки що його ефективність є незначною.

Наукова робота присвячена аналізу вітчизняної правової доктрини та національного правового забезпечення протидії зловживанню процесуальними права в цивільному судочинстві крізь призму усталеної практики ЄСПЛ. Актуальність наукової роботи обумовлена багатьма факторами, зокрема: 1) євроінтеграційними процесами в Україні, які загострюють проблему забезпечення ефективного та без зайвих затримок правосуддя; 2) зобов’язанням України за Європейською конвенцією з прав людини забезпечити реалізацію права на справедливий суд; 3) великою кількістю скарг українських громадян до ЄСПЛ на Україну щодо порушення нею права на справедливий суд; 4) випадками зловживання своїми процесуальними правами у формах, непередбачених в цивільному процесуальному законодавстві та судовій практиці; 5) необхідністю активного використання практики ЄСПЛ в цивільному судочинстві як офіційного джерела права тощо. В роботі авторкою звернено увагу на необхідність проведення дослідження інституту неприпустимості зловживання процесуальними правами, що ґрунтується на аналізі актуальної в цьому аспекті практики ЄСПЛ. Дослідницею були проаналізовані доктринальні підходи до розуміння поняття зловживання процесуальними правами, визначено серед них найбільш змістовне та влучне визначення та запропоновано авторське визначення цього поняття. В роботі також проаналізовано окремі форми зловживання процесуальними правами, передбачені статтею 44 ЦПК України, які розкрито крізь призму наявних правових позицій ЄСПЛ, в яких досліджувалось питання наявності відповідної форми цього типу недобросовісної поведінки. Підсумовуючи дослідження, авторкою було звернено увагу на відсутність практики ЄСПЛ в питаннях маніпуляцій із автоматизованою системою розподілу справ та укладення мирової угоди на шкоду третім особам, але одночасно було перелічено правові позиції ЄСПЛ щодо способів зловживання процесуальними правами, які не передбачені статтею 44 ЦПК. Крім того, були визначені ключові проблеми функціонування інституту протидії зловживання процесуальними правами в цивільному судочинстві України та обґрунтовані шляхи їх вирішення крізь призму практики ЄСПЛ.

Стаття присвячена розкриттю поняття та змісту принципу процесуальної економії як складової цивільного судочинства. Проведено аналіз національної та європейської судової практики в цивільному судочинстві . В статті досліджено та проаналізовано окремі аспекти процесуальної економії у складовій цивільного процесу, що має важливе значення для підвищення ефективності останнього. Проаналізовано способи зловживання процесуальними правами в цивільному процесі. Цивілісти вважають спірним питання щодо включення принципу процесуальної економії окремим положенням до цивільно-процесуального кодексу, проте процесуальний закон закріплює елементи процесуальної економії у своїх приписах. Досягнення балансу між раціональним використанням ресурсів та прийняттям справедливих рішень є одним з головних завдань судової влади. Забезпечення дієвості принципу процесуальної економії реалізується у взаємозв`язку економії часу, дій та коштів який є нерозривним, і втрата або применшення значення хоча б одного з них, негативно впливатиме на ефективність цивільного судочинства загалом. Визначено, що розгляд та вирішення справи обумовлює засоби забезпечення досягнення правозастосовного результату, які повинні характеризуватись ефективністю, що на національному рівні відображається через вимоги своєчасності, неупередженості та справедливості. Виокремлено ефективність принципу процесуальної економії та його матеріально-правову цінність. Надмірна тривалість розгляду цивільних справ може мати негативні наслідки як для учасників процесу, так і для суддів, для суспільства та держави в цілому. Швидкість судочинства є необхідною умовою для досягнення об’єктивної істини. Судове рішення повинно відповідати фактичним обставинам, а встановити їх тим легше, чим менше часу пройшло з моменту їх виникнення. Крім того, потреба у захисті права особи виникає через його порушення, що ставить її у скрутне становище, призводить до ускладнень та подальшої правової невизначеності. Приділена увага аналізу сутності економії процесу та визначено способи його реалізації. Запропоновано включити принцип процесуальної економії в перелік принципів цивільного судочинства на рівні законодавчих змін до національного законодавства, що неодмінно позитивно впливатиме на подальший розвиток цивільного процесу.

У статті розглянуто історичні передумови формування та розвитку концепції верховенства права в цивільному судочинстві. Визначено, що здійснення цивільної процесуальної діяльності зумовлено особливою значущістю права на справедливий суд як вічної цінності будь-яких правових і демократичних держав. Однак, цивільне судочинство як система розгляду і вирішення правових спорів в своєму безперервному розвитку пройшло шлях від найдавніших порядків захисту права, неодноразових спроб упорядкування окремих правил розгляду спірних справ до проведення масштабних кодифікацій законодавства, що визначили на різних часових етапах і в різних країнах особливості конструкції цивільного процесу та основні її елементи. Так, реформи у сфері цивільного судочинства завжди були пов'язані з пошуком і затвердженням нових основоположних ідей, парадигм здійснення правосуддя у справах. У межах цього дослідження було розглянуто становлення форм розгляду і вирішення цивільних справ часів Київської Русі, за часів перебування українських земель у складі Польщі та Великого князівства Литовського, періоду Гетьманщини, періоду панування російського самодержавства і законодавства на Лівобережній Україні, впливу австрійського законодавства на західноукраїнських землях, радянського періоду, а також сучасного етапу розвитку правосуддя в цивільних справах. Були проаналізовані нормативно-правові акти, зокрема, Руська правда, Статути Великого князівства Литовського, Рішительні пункти, «Права, за якими судиться малоросійський народ», «Коротке зображення процесів чи судових тяжб», «Про форми суду», Статут цивільного судочинства 1864 року, Австрійський Цивільний процесуальний кодекс 1895 року; ЦПК УСРР 1924, ЦПК УРСР 1929 і 1963 років. Особливу увагу приділено Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів 2006 року та Стратегії розвитку системи правосуддя та конституційного судочинства на 2021–2023 роки, що визначає пріоритети удосконалення положень законодавства у сфері судоустрою, статусу суддів, судочинства та інших інститутів правосуддя, а також впровадження невідкладних заходів для забезпечення позитивних зрушень у функціонуванні відповідних правових інститутів. Визначено перелік тих заходів, які необхідно вжити для усунення недоліків і підвищення таким чином ефективності цивільного судочинства. Зокрема, реальне забезпечення верховенства права, а в кінцевому підсумку, справедливості судового розгляду і вирішення цивільних справ.

Статтю присвячено дослідженню питань основних аспектів здійснення правосуддя у формі цивільного судочинства з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. У статті здійснено науковий аналіз законодавчих положень, доктринальних позицій та матеріалів судової практики у контексті з’ясування питань ефективного відновлення прав заінтересованих суб’єктів компетентними національними органами, в тому числі судовими. У даному аспектів акцентовано увагу, що успіх гармонізації української правової системи із системою європейських стандартів в більшості залежить від ціннісних орієнтирів національного правосуддя. Автором підтримано позицію, що, здійснюючи прaвосуддя, судовa влaдa є незaлежною тa виступaє aрбітром у спорі про прaво. Ефективність діяльності судів мaє три склaдові: ефективність тa оперaтивність вирішення спорів, обґрунтованість тa зaконність судових актів, зaбезпечення можливості їх виконaння. Свої функції суд покликaний здійснювaти, керуючись лише правом, зaконом. Він не повинен зaлежaти від суб'єктивного впливу будь-кого, оскільки втручaння в діяльність судів зі здійснення прaвосуддя є недопустимим тa мaє нaслідком передбaчену зaконом відповідaльність. На сьогодні національний суд не може привлaснювaти собі функції зaконодaвчої aбо виконaвчої влaди. У рівній ж мірі делегувaння своїх функцій судaми, a тaкож привлaснення цих функцій іншими оргaнaми чи посaдовими особaми не допускaються. Проте, на думку автора, це не ознaчaє, що в Укрaїні, як і в інших прaвових системaх ромaно-гермaнського типу, судовий прецедент не може бути допоміжним джерелом прaвa. Зроблено висновок, що цивільна юрисдикція – це компетенція загального суду щодо розгляду та вирішення правових вимог, віднесених нормою закону для розгляду та вирішення в порядку цивільного судочинства, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів заінтересованих суб’єктів. Обґрунтовується позиція, що, незважаючи на конституційне положення про поширення юрисдикції судів на будь-який юридичний спір, слід враховувати норми спеціальних нормативних актів щодо захисту цивільних прав заінтересованих суб’єктів, що, у свою чергу, свідчить про те, що судова юрисдикція в рамках цивільного судочинства має свої межі.

Стаття присвячена дослідженню судово-генетичної експертизи у цивільному судочинстві як об’єкта конституційного захисту, зокрема, з’ясуванню поняття судової експертизи в цілому та судово-генетичної експертизи зокрема, суб’єктів, що мають право проводити судові експертизи, аналізу правової основи проведення судово-генетичної експертизи в Україні. Проведено характеристику правових засад визнання батьківства/материнства та встановлення факту батьківства/материнства, з’ясовано допустиму та належну доказову базу у таких справах та місце судово-генетичної експертизи в системі доказів, що можуть бути залучені до справи. Досліджено особливості проведення цієї експертизи, визначено підстави для проведення молекулярно-генетичної експертизи, виокремлено питання, які ставляться перед експертом для здійснення експертного дослідження. Проведено аналіз судової практики розгляду справ про визнання батьківства/материнства, встановлення факту батьківства/материнства, що здійснюється із проведенням судово-генетичної експертизи, аналіз проблемних питань, що виникають у процесі правового регулювання проведення судово-генетичної експертизи та практики застосування законодавства у зазначеній сфері. У статті проаналізовано проблемні питання, що виникають у процесі правового регулювання судово-генетичної експертизи та практики застосування законодавства у цій галузі. Досліджено проблеми ухилення сторони від участі в судово-генетичній експертизі, зокрема, неявки у визначений час для участі в експертизі, ненадання матеріалів для експертного дослідження тощо та правових наслідків такого ухилення для всіх учасників справи. Визначено, що судово-генетична експертиза є індивідуальною ідентифікацією. Проведення такої експертизи є ефективним механізмом конституційного захисту, оскільки факти, встановлені в результаті експертизи, складають основу доказової бази, розглядаються разом з іншими доказами, наявними в матеріалах справи. Запропоновано шляхи вирішення проблемних аспектів із досліджуваних питань. Узагальнено та вироблено висновки щодо застосування судами результатів проведення судово-генетичної експертизи під час розгляду справ про визнання батьківства/материнства, встановлення факту батьківства/материнства.

В даному науковому дослідженні розкриваються проблемні питання, які пов’язані із визначенням процесуального становища експерта та спеціаліста як інших учасників судового процесу, діяльність яких є важливим джерелом отримання спеціальних знань у аспекті розгляду та вирішення цивільних справ. Проведено теоретико-прикладне дослідження як щодо визначення особливостей процесуального статусу експерта та спеціаліста в цивільному судочинстві, так і в аспекті розкриття відмінних рис між даними учасниками судового процесу. Аргументується позиція, згідно з якою експерт та спеціаліст не мають юридичної заінтересованості у результатах розгляду справи, а їх участь у процесі обумовлюється наданням обґрунтованого та об’єктивного письмового висновку на поставлені питання, або ж відповідно – необхідністю надання консультацій та технічної допомоги під час вчинення процесуальних дій, пов’язаних із застосуванням технічних засобів. Задля досягнення поставленої мети, автором були застосовані характерні для правової науки методи. Дослідження проводилося із застосуванням діалектичного методу пізнання правової дійсності, що надав можливість проаналізувати сутність процесуального статусу експерта та спеціаліста. Використання системно-структурного методу надало можливість визначити загальну структуру роботи, що сприяло належному розкриттю завдань дослідження. На підставі проведеного дослідження, автор доходить висновку, що основними відмінними рисами між статусом експерта і спеціаліста в цивільному судочинстві, та результатами їх діяльності є: висновки та консультації спеціаліста, на відміну від висновку експерта, не відносяться до засобів доказування у цивільному процесі; висновок експерта є результатом спеціального дослідження, на відміну від висновку спеціаліста; законодавством встановлені чіткі вимоги як до особи, яка може бути судовим експертом, так і форми та змісту висновку експерта як засобу доказування; суттєвою є різниця в цивільному процесуальному статусі таких учасників судового процесу, а також в процесі їх залучення до розгляду у справі.

The article studies the effectiveness of the institution of dispute resolution with the participation of a judge through the analysis of legislation and judicial practice in all types of proceedings in the courts of first instance, except criminal. It is noted that since 2017, a completely new procedural institute for the settlement of disputes with the participation of a judge has appeared in procedural codes of Ukraine, except criminal, and in judicial practice thereafter. Its introduction into Ukrainian procedural law was with the intention to relieve the judicial system. However, to find out whether this institute has fulfilled the assigned intention, the analysis of judicial practice is required. Accordingly, the analysis of judicial practice has been conducted, comprising all years of existence of this institution in civil, administrative, and commercial litigation in order to determine the frequency and success rates of its application in practice. This revealed that dispute settlement with the participation of a judge in administrative proceedings barely applies. In addition, based on the analysis of one hundred cases for the last period, there are certain categories of cases where dispute settlement with the participation of a judge was used more often. Eventually, it was concluded that today the institute of dispute settlement with the participation of a judge has not been widely used and its effectiveness remains insignificant. Therefore, the institution of dispute resolution with the participation of a judge requires a great reformation - consisting of enforcement of mediation execution by judges, specific ways of resolution of cases belonging to certain categories as well as insertion of corresponding provisions in procedural codes, and popularization to the masses. [ABSTRACT FROM AUTHOR]

Досліджено трансформацію судової системи на українських землях, що входило до складу Російської імперії в кінці ХVІІІ ст. Показано суперечливість реформаційних зусиль, зроблених у цій сфері за доби правління імператора Павла І.