Search

Стаття присвячена особливостям процедури відкриття речових доказів стороні захисту на етапі закінчення досудового розслідування перед направленням обвинувального акта до суду. Означене питання досліджено у трьох аспектах: de jure (формально, згідно з правом), de facto (фактично, як це має місце на практиці) та de lege ferenda (з погляду закону, прийняття якого бажано). Основними напрямками дослідження є: 1) аналіз можливості існування винятків із загального правила щодо обов’язковості відкриття речових доказів, регламентованого ст. 290 КПК. На підставі аналізу правозастосовних позицій зроблено висновок, що стороні захисту мають бути відкриті всі речові докази, які знаходяться в розпорядженні сторони обвинувачення. Коли ж вони передані на відповідальне зберігання приватним особам, достатньо щоб стороні захисту було повідомлено про сам факт існування в кримінальному провадженні таких речових доказів; 2) визначення особливостей процесуального та організаційного порядку відкриття речових доказів. Зокрема доцільним є складання стороною обвинувачення протоколу надання доступу до матеріалів із додатком до нього у вигляді опису наданих матеріалів, оскільки в такому разі навряд чи існуватиме ризик того, що слідчий не зазначить ті речові докази, які зберігалися не серед матеріалів кримінального провадження, а в інших місцях. Але з урахуванням ч. 1 ст. 104 КПК для забезпечення правової визначеності слід внести відповідні законодавчі корективи; 3) з’ясування процесуальних наслідків невідкриття речових доказів іншій стороні у порядку ст. 290 КПК. У цьому аспекті у статті акцентується на тому, що метою нормативних приписів, закріплених у ст. 290 КПК, є гарантування того, щоб стороні захисту було відомо про всі фактичні дані, зібрані стороною обвинувачення під час досудового розслідування, які вона бажає використовувати в судовому розгляді, і вона мала можливість їх досліджувати, оспорювати в суді нарівні зі стороною обвинувачення.

Проанализированы вопросы, касающиеся расследования преступлений, совершенных с использованием электронных носителей информации. Рассмотрено понятие «электронный носитель информации» в контексте действующего законодательства; предложено авторское определение электронного носителя. Освещены проблемные аспекты порядка изъятия и копирования информации, содержащейся на электронных носителях. Обозначены проблемные аспекты определения места электронных носителей в системе доказательств по уголовным делам.

Стаття присвячена особливостям процедури відкриття речових доказів стороні захисту на етапі закінчення досудового розслідування перед направленням обвинувального акта до суду. Означене питання досліджено у трьох аспектах: de jure (формально, згідно з правом), de facto (фактично, як це має місце на практиці) та de lege ferenda (з погляду закону, прийняття якого бажано). Основними напрямками дослідження є: 1) аналіз можливості існування винятків із загального правила щодо обов’язковості відкриття речових доказів, регламентованого ст. 290 КПК. На підставі аналізу правозастосовних позицій зроблено висновок, що стороні захисту мають бути відкриті всі речові докази, які знаходяться в розпорядженні сторони обвинувачення. Коли ж вони передані на відповідальне зберігання приватним особам, достатньо щоб стороні захисту було повідомлено про сам факт існування в кримінальному провадженні таких речових доказів; 2) визначення особливостей процесуального та організаційного порядку відкриття речових доказів. Зокрема доцільним є складання стороною обвинувачення протоколу надання доступу до матеріалів із додатком до нього у вигляді опису наданих матеріалів, оскільки в такому разі навряд чи існуватиме ризик того, що слідчий не зазначить ті речові докази, які зберігалися не серед матеріалів кримінального провадження, а в інших місцях. Але з урахуванням ч. 1 ст. 104 КПК для забезпечення правової визначеності слід внести відповідні законодавчі корективи; 3) з’ясування процесуальних наслідків невідкриття речових доказів іншій стороні у порядку ст. 290 КПК. У цьому аспекті у статті акцентується на тому, що метою нормативних приписів, закріплених у ст. 290 КПК, є гарантування того, щоб стороні захисту було відомо про всі фактичні дані, зібрані стороною обвинувачення під час досудового розслідування, які вона бажає використовувати в судовому розгляді, і вона мала можливість їх досліджувати, оспорювати в суді нарівні зі стороною обвинувачення., Статья посвящена особенностям процедуры открытия вещественных доказательств стороне защиты на этапе окончания предварительного расследования перед направлением обвинительного акта в суд. Указанный вопрос исследуется в трех аспектах: de jure (формально, по закону), de facto (фактически, как это имеет место на практике) и de lege ferenda (с точки зрения закона, принятие которого желательно).Основные направления исследования: 1) анализ возможности существования исключений из общего правила об обязательности открытия вещественных доказательств, регламентированного ст. 290 УПК. Основываясь на анализе правоприменительных позиций, автор делает вывод о том, что стороне защиты должны быть открыты все вещественные доказательства, которые находятся в распоряжении стороны обвинения. Когда же они переданы на ответственное хранение частным лицам, достаточно, чтобы стороне защиты было сообщено о самом факте существования в уголовном производстве таких вещественных доказательств; 2) определение особенностей процессуального и организационного порядка открытия вещественных доказательств. В частности, целесообразно составление стороной обвинения протокола предоставления доступа к материалам с приложением к нему в виде описания предоставленных материалов, поскольку в таком случае вряд ли будет существовать риск того, что следователь не укажет те вещественные доказательства, которые хранились не среди материалов уголовного производства, а в других местах. Но с учетом ч. 1 ст. 104 УПК для обеспечения правовой определенности предложено внести соответствующие законодательные коррективы; 3) выяснение процессуальных последствий неоткрытия вещественных доказательств другой стороне в порядке ст. 290 УПК. В этом аспекте в статье делается акцент на том, что целью нормативных предписаний, закрепленных в ст. 290 УПК, является обеспечение того, чтобы стороне защиты было известно о всех фактических данных, собранных стороной обвинения во время досудебного расследования, которые та желает использовать в судебном разбирательстве, и она имела возможность их исследовать, оспаривать в суде наравне со стороной обвинения., The article is devoted to the consideration of the issue regarding the specifics of the procedure for the disclosure of physical evidence to the defense at the end of the preliminary investigation before sending the indictment to the court. This question is investigated under three points of view: de jure (formally, by law), de facto (in fact, as is the case in practice) and de lege ferenda (from the point of view of the law, the adoption of which is desirable).The main areas of research are: (1) analysis of the possibility of the existence of exceptions from the general rule on the mandatory disclosure of physical evidence, regulated by Art. 290 of Criminal Procedural Code of Ukraine. Based on the analysis of law enforcement positions, the author concludes that all material evidence that is at the disposal of the prosecution should be disclosed to the defense. When they are transferred for safekeeping to individuals, it is enough that the defense side is informed of the fact of the existence of such physical evidence in criminal proceedings; (2) determination of the peculiarities of the procedural and organizational order for disclosure of material evidence. In particular, according to the author, it is advisable for the prosecution to draw up a protocol providing access to the materials with an attachment to it in the form of a description of the materials provided, since in such a case there is hardly a risk that the investigator will not indicate the material evidence that was not stored among the sheets criminal proceedings, and in other places. But taking into account Part 1 of Art. 104 of the CPC, to ensure legal certainty, the author proposes the introduction of appropriate legislative amendments; (3) clarification of the procedural consequences of non-disclosure of material evidence to the other party in accordance with Art. 290 Criminal Procedural Code. In this aspect, the article focuses on the fact that the purpose of the regulatory requirements set forth in Art. 290 of the Criminal Procedural Code, is to ensure that the defense is aware of all the factual data collected by the prosecution during the pre-trial investigation that she wishes to use in court proceedings, and she had the opportunity to investigate and challenge in court on a par with the prosecution.