W komentowanej uchwale Sąd Najwyższy stwierdził, że nie popełnia przestępstwa z art. 233 § 1a Kodeksu karnego świadek, który składa fałszywe zeznanie z obawy przed grożącą mu odpowiedzialnością karną, jeżeli – realizując prawo do obrony – zeznaje nieprawdę lub zataja prawdę, nie wyczerpując jednocześnie swoim zachowaniem znamion czynu zabronionego określonego w innym przepisie ustawy. W doktrynie i w orzecznictwie słusznie przyjmuje się, że prawo do obrony to prawo do obrony człowieka, a nie jego statusu w postępowaniu karnym. Prawo to obejmuje zatem nie tylko wyjaśnienia, lecz także zeznania składane przez oskarżonego w toku postępowania. Podejście do art. 233 § 1a K.k., zgodne z tezą wyrażoną w uchwale, urealnia prawo sprawcy czynu zabronionego do obrony, chroniąc go przed samooskarżeniem również jako świadka. In the resolution concerned, the Supreme Court stated that a witness giving false testimony out of fear of criminal liability does not commit an offence under Article 233 § 1a of the Penal Code, if, in the exercise of their right of defence, they give false testimony or conceal the truth without if, at the same time, their conduct does not have the qualities of an offence, as specified in another provision of the Act. It is rightly accepted in the doctrine and judicial decisions that the right to defence is the right to defend a person rather than their status in criminal proceedings. This right therefore extends not only to justifications but also to statements made by the accused in the course of the proceedings. An interpretation of the Article 233 § 1a of the Penal Code, consistent with the thesis expressed in the resolution, makes the right to defence of the perpetrator of a prohibited act more realistic, protecting them against self-incrimination also as a witness. В комментируемом постановлении Верховный Суд указал, что свидетель, дающий ложные показания из-за страха перед уголовной ответственностью, не совершает преступления, предусмотренного статьей 233 § 1a Уголовного кодекса, если – при осуществлении своего права на защиту – он дает ложные показания или скрывает правду, не исчерпывая в то же время своим поведением элементов запрещенного деяния, указанного в другом положении Закона. Доктрина и судебная практика справедливо исходят из того, что право на защиту – это право защищать человека, а не его статус в уголовном судопроизводстве. Таким образом, это право включает не только объяснения, но и показания, данные обвиняемым в ходе судебного разбирательства. Подход к статье 233 § 1a Уголовного кодекса, соответствующий тезису, выраженному в постановлении, делает более реальным право на защиту лица, совершившего преступное деяние, защищая его от самообвинения также в качестве свидетеля. У коментованій постанові Верховний Суд зазначив, що не вчиняє злочину передбаченого в ст. 233 § 1а Кримінального кодексу свідок, який дає неправдиві показання через побоювання кримінальної відповідальності, якщо – під час реалізації права на захист – дає неправдиві свідчення або приховує істину, не вичерпуючи ознак забороненої дії, визначеної іншою статтею законy. В доктрині та судовій практиці зазначаєтся, що право на захист – це право на захист особи, а не її статус у кримінальному процесі. Отже, це право поширюється не лише на пояснення, а й на свідчення обвинувачених у ході провадження. Підхід до ст. 233 § 1а Кримінального кодексу, у відповідності з тезою викладеною в постанові, воно реалізує право виконавця забороненої дії нa захист, захищаючи його від самозвинувачення також як свідка.