Search

Purpose. In order to consistently distinguish between violence, which is always primarily a destructive force, and the civilized use of force that involves constructive, creative goals, one should explore the main possible philosophical approaches to understand the nature of violence and try to give it a systematic outline. Methodology. This study uses a systematic approach to identify the internal relationship between different forms of violence and, accordingly, the counteraction against violence. Also, the author uses an axiology to identify the values that are the basis for distinguishing violence from its prototypes, as well as for the distinction between violence and coercion, as well as different types of coercion. Originality. This article presents significant clarifications on the classification of types of violence, in particular, it is clearly established that certain types of violence can not have ethical relevance, since they belong to the sphere of biology (expansion, aggression) or social anthropology (cultural, institutional coercion). Actually violence or violence in the narrow sense implies the existence of will, consciousness and destructive purpose. Accordingly, counteraction against violence should include the formation of a certain non-violent type of will, non-violent culture and creative, constructive goals. This requires both personal effort and institutional support and the availability of appropriate moral traditions. Ethical theory is intended to clarify and systematize these efforts. In this sense, ethics is the core of practical philosophy. To the extent that the influence of ethics on changes in human culture and sociality in the counterfactual regime is increasing, one should also speak of the anthropological significance of ethics. Conclusions. From the socio-philosophical point of view, it is necessary to specify exactly which social institutions and in which constellation generate violence. The ethical aspect of the study of violence involves categorizing the problem in terms of good and evil: violence is evil, as opposed to coercion, which can be justified, legitimated - but always from the point of view of promoting the development of society and the individual, encouraging the disclosure of his creative potential. Counterfactuality acts as an important ethical category, which reveals the transformation mechanism applied by human relative to himself and society while focusing on the values of goodness and other constructive and creative values., Цель. Для того, чтобы последовательно разграничить насилие, которое всегда прежде всего является разрушительной силой, и цивилизованное применение силы, которое предусматривает конструктивные, творческие цели, необходимо исследовать основные возможные философские подходы к пониманию природы насилия и попытаться дать их системное изложение. Методология. В данном исследовании был использован системный подход для выявления внутренней взаимосвязи между различными видами насилия и, соответственно, противодействия насилию. Также была использована аксиология для выявления тех ценностей, которые являются основанием для различения насилия от его прото-форм, а также для различения насилия и принуждения, а также разных типов принуждения. Научная новизна. В данной статье осуществлены существенные уточнения классификации видов насилия, в частности, четко определено, что отдельные виды насилия не могут иметь этической релевантности, поскольку относятся к сфере биологии (экспансия, агрессия) или социальной антропологии (культурное, институциональное принуждение). Собственно насилие, или насилие в узком смысле предполагает наличие воли, сознания и деструктивной цели. Соответственно, противодействие насилию должно предусматривать формирование определенного ненасильственного типа воли, ненасильственной культуры и творческих, конструктивных целей. Для этого необходимы как личные усилия, так и институциональная поддержка и наличие соответствующих моральных традиций. Этическая теория призвана прояснить и систематизировать эти усилия. В этом смысле этика является ядром практической философии. В той мере, как возрастает влияние этики на изменения человеческой культуры и социальности в режиме контрфактичности, стоит также говорить об антропологической значимости этики. Выводы. С социально-философской точки зрения необходима конкретика, какие именно социальные институты и в какой констелляции порождают насилие. Этический аспект исследования насилия предусматривает категоризацию проблемы в терминах добра и зла: насилие является злом в отличие от принуждения, которое может быть оправданным, легитимированным – но всегда с позиций содействия развитию общества и индивида, поощрения раскрытия его творческого потенциала. Контрфактичность предстает как важная этическая категория, раскрывающая механизм преобразования человеком себя и общества в ориентации на ценности добра и другие конструктивные и творческие ценности., Мета. Для того, щоб послідовно розмежувати насильство, яке є завжди передусім руйнівною силою, та цивілізоване застосування сили, яке передбачає конструктивні, творчі цілі, необхідно дослідити основні можливі філософські підходи до розуміння природи насильства та спробувати дати їх системний виклад. Методологія. У даному дослідженні було використано системний підхід для виявлення внутрішнього взаємозв’язку між різними видами насильства та, відповідно, протидії насильству. Також було використано аксіологію для виявлення тих цінностей, які є підставою для вирізнення насильства від його прото-форм, для розрізнення насильства та примусу, а також різних типів примусу. Наукова новизна. У даній статті здійснено суттєві уточнення до класифікації видів насильства, зокрема, чітко визначено, що окремі види насильства не можуть мати етичної релевантності, оскільки належать до сфери біології (експансія, агресія) або соціальної антропології (культурний, інституційний примус). Власне насильство, або ж насильство у вузькому значенні передбачає наявність волі, свідомості і деструктивної мети. Відповідно, протидія насильству має передбачати формування певного ненасильницького типу волі, ненасильницької культури та творчих, конструктивних цілей. Для цього необхідні як особисті зусилля, так і інституційна підтримка та наявність відповідних моральних традицій. Етична теорія покликана прояснити та систематизувати ці зусилля. У цьому сенсі етика є ядром практичної філософії. Тією мірою, як зростає вплив етики на зміни людської культури та соціальності у режимі контрфактичності, варто також говорити про антропологічну значущість етики. Висновки. З соціально-філософської точки зору необхідна конкретика, які саме соціальні інститути і в якій констеляції породжують насильство. Етичний аспект дослідження насильства передбачає категоризацію проблеми у термінах добра і зла: насильство є злом на відміну від примусу, який може бути виправданим, легітимованим – але завжди з позицій сприяння розвитку суспільства та індивіда, заохочення розкриття його творчого потенціалу. Контрфактичність постає важливою етичною категорією, яка розкриває механізм перетворення людиною себе та суспільства в орієнтації на цінності добра та інші конструктивні й творчі цінності.

Статтю присвячено теоретичному вивченню автобіографії, автобіографічної повісті та автобіографічного роману як жанрів автобіографічного письма. Акцентується увага на тому, що автобіографічне письмо, як складник художньо-документальної літератури, орієнтовано на органічне поєднання фактуального і фікціонального начал на всіх рівнях текстової організації творів. Однак різні жанри виявляють різний ступінь їх співвіднесеності. Класична референційна автобіографія, перш за все, має виходити з критерію фактуальності. Саме правдивість і реалістичність автобіографічної оповіді є вихідною точкою жанру і проявляється на всіх його поетикальних рівнях. У жанрі автобіографічної повісті фактуальна основа охудожнюється і подається в белетризованій формі. Натомість в жанрі автофікційного роману ми маємо протилежну тенденцію – до суто белетристичної за своєю природою оповіді уводяться фактуальні вкраплення. Статья посвящена теоретическому изучению автобиографии, автобиографической повести и автобиографического романа как жанров автобиографического письма. Акцентируется внимание на том, что автобиографическое письмо, как составляющее художественно-документальной литературы, ориентировано на органическое соотношение фактуального и фикционального начал на всех уровнях текстовой организации произведений. Однако разные жанры выявляют различную степень их соотношения. Классическая референционная автобиография прежде всего исходит из критерия фактуальности. Именно правдивость и реалистичность автобиографического повествования становятся исходной точкой жанра и проявляются на всех его поэтикальных уровнях. В жанре автобиографической повести фактуальная основа поддается значительной литературной обработке и подается в беллетризированной форме. В то же время в жанре автофикционного романа мы имеем противоположную ситуацию – в беллетристическое по своей сути повествование вводятся фактуальные вкрапления. The article is devoted to the theoretical study of the autobiography, autobiographical novel and autofictional novel as genres of the autobiographical writing. The author of the article establishes that autobiographical writing, as a component of the literary documentary works, is directed to the integration of factuality and fiction at all text levels. But different autobiographical genres have different degree of their correlation. A typical classic reference autobiography directs its attention to the criterion of the factuality. Truthfulness and realness are the basic characteristics of this genre, they are present at all its poetical levels. In the genre of autobiographical novel factual basis takes the shape of the literary work and has fictional traits. In the genre of an autofictional novel, there is an opposite tendency. Factuality becomes component of the fictional literary story.