Search

The international Ukrainian-Polish confrontation that took place in Volhynia in 1943-1944, known as the Volyn tragedy, has been the subject of controversy between Ukraine and the Republic of Poland for several decades. Despite all the efforts of international reconciliation by both the political and intellectual elites of both countries in the 1990s and the beginning of the 21st century, these problems today are often at the center of social and political discourse.The purpose of the article is to retrace the evolution of socio-political discourse in Ukraine and the Republic of Poland concerning the Volyn tragedy, to analyze its consequences and impact on Ukrainian-Polish international and inter-state relations. Based on a brief historical analysis of previous events of 1918-1943, the author shows that this bloody conflict was a consequence of previous tense relations between Ukrainians and Poles. The silence surrounding the problem in Soviet times and hypertrophied interest to these events of the past in the early 1990s by both countries were stated. As a result, it led to the intensification of social and political discourse in Ukraine and the Republic of Poland, mutual claims and attempts of new counting of victims of international confrontation. The evolution of socio-political discourse and its influence on the Polish-Ukrainian relations at the level of interpersonal relations and at the level of interstate relations are shown. The novelty of the study is the analysis of the conflict between the historical memory of Ukrainians and Poles in relation to the Volyn tragedy that lays in fact that the two sides make mutual claims, considering their own side the most affected in the conflict, as well as operating with directly different figures of victims of international confrontation. This difference in interpretation of the common past, which are actualized with a certain frequency due to political manipulation of historical memory, lead to the tension in the interstate relations of Ukraine and the Republic of Poland., Межнациональное украино-польское противостояние, имевшее место на Волыни в 1943 - 1944 годах и известное как Волынская трагедия, уже не одно десятилетие является предметом споров Украины и Республики Польша. Несмотря на все усилия межнационального примирения, сделанные политическими и интеллектуальными элитами двух стран в 90-х годах ХХ - начале XXI века, эти проблемы сегодня довольно часто появляются в центре общественного и политического дискурса.Целью статьи является проследить эволюцию общественно-политического дискурса в Украине и Польше по Волынской трагедии, анализ его последствий и влияния на украино-польские межнациональные и межгосударственные отношения. На основании краткого исторического анализа предыдущих событий 1918-1943 гг. автор показывает, что этот кровавый конфликт стал следствием предыдущих напряженных отношений между украинцами и поляками. Констатировано замалчивание проблемы в советские времена и гипертрофированный интерес к происходящему прошлого в начале 90-х годов ХХ века со стороны обеих стран. В итоге это привело к активизации общественной и политической дискуссии в Украине и Республике Польша, взаимным претензиям и попыткам новых перерасчетов жертв межнационального противостояния. Показана эволюция общественно-политического дискурса и его влияние на польско-украинские отношения на уровне межличностных отношений и на уровне межгосударственных отношений. Новизной исследования является анализ конфликта исторической памяти украинцев и поляков по Волынской трагедии, который состоит в том, что обе стороны выставляют взаимные претензии, считая именно свою сторону наиболее пострадавшей в конфликте, а также приводят диаметрально разные цифры жертв межнационального противостояния. Эти разночтения совместного прошлого, которые в силу политических манипуляций исторической памятью актуализуются с определенной периодичностью, ведут к напряжению в межгосударственных отношениях Украины и РП., Міжнаціональне українсько-польське протистояння, що мало місце на Волині у 1943 – 1944 роках, відоме як Волинська трагедія, уже не одне десятиліття є предметом суперечок України та Республіки Польща. Не дивлячись на усі зусилля міжнаціонального примирення, зроблені політичними та інтелектуальними елітами обох країн у 90-х роках ХХ – на початку ХХІ століття, ці проблеми сьогодні доволі часто постають у центрі суспільного та політичного дискурсу.Метою статті є простеження еволюції суспільно-політичного дискурсу в Україні та Польщі щодо Волинської трагедії, аналіз його наслідків і впливу на українсько-польські міжнаціональні і міждержавні відносини. На підставі короткого історичного аналізу попередніх подій 1918-1943 рр. автор показує, що цей кривавий конфлікт став наслідком попередніх напружених відносин між українцями і поляками. Констатовано замовчування проблеми в радянські часи та гіпертрофований інтерес до цих подій минулого на початку 90-х років ХХ століття з боку обох країн. У підсумку це спричинило активізацію суспільного і політичного дискурсу в Україні та Республіці Польща, взаємні претензії та спроби нових перерахунків жертв міжнаціонального протистояння. Показано еволюцію суспільно-політичного дискурсу та його вплив на польсько-українські взаємини на рівні міжлюдських стосунків і на рівні міждержавних відносин. Новизною дослідження є аналіз конфлікту історичної пам’яті українців та поляків щодо Волинської трагедії, який яполягає у тому, що обидві сторони виставляють взаємні претензії, вважаючи саме свою сторону найбільш постраждалою у конфлікті, а також наводять діаметрально різні цифри жертв міжнаціонального протистояння. Ці різночитання спільної минувшини, що в силу політичних маніпуляцій історичною пам’яттю актуалізовуються з певною періодичністю, ведуть до напруження у міждержавних відносинах України та РП.

The article reveals the activity of the Union of Rusyns and Ukrainians of Yugoslavia (since the late 1990s, the Union of Rusyns and Ukrainians of Serbia and Montenegro), which the organization conducted in the first ten years after its creation (May 12, 1990). For the presentation of those studies, the reports of the fellowship were analyzed, which were published in the periodicals of the Union. Other materials of diaspora's periodicals were also used for the study, which reveals the content of the society's work. The Union was formed with the aim of unifying the Ukrainian and Rusyn community not only of Serbia, but also of all their representatives in the post-Yugoslav space. The organizational work of the Union was aimed at supporting ethnic and cultural traditions of Rusyns, Ukrainians, as well as other representatives of national minorities, especially in Serbia. The community carried out its activity in close cooperation with the diplomatic institutions of Ukraine in Serbia, had active communication with colleagues in Ukraine. Its activity in the 90-ies of the twentieth century, the Union of Rusyns and Ukrainians of Serbia and Montenegro demonstrated tolerance and struggle for the preservation of the rights of all national minorities that inhabit the post-Yugoslav space. In the 90-ies of the twentieth century, through its activities, the Union of Rusyns and Ukrainians of Serbia and Montenegro demonstrated tolerance and struggle for the preservation of the rights of all national minorities that inhabit the post-Yugoslav space., Стаття розкриває діяльність Союзу русинів та українців Югославії (з кінця 90-х рр. ХХ ст. Союз русинів і українців Сербії та Чорногорії), яку організація вела в перші десять років після свого створення (12 травня 1990 р.). Для дослідження теми було проаналізовано звіти товариства, які публікувалися в періодичних виданнях Союзу. Також вивчено інші матеріали періодики діаспори, котрі розкривають зміст роботи товариства, а також інтерв'ю з нинішнім керівником Союзу Богданом Віславським.На території Сербії нині проживає понад 20 тис. русинів та українців, які досить часто ведуть спільну громадську та культурну діяльність, контактують з українськими дипломатичними інституціями. Їхні предки почали переселятися на Балкани ще в середині XVIII ст. із закарпатських і прикарпатських сіл і селищ. За століття перебування далеко поза землями свого походження українці і русини зберегли свою ідентичність завдяки тому, що активно підтримували свої етнічні та релігійні традиції. Чистина русинів вважає себе українцями, за якими збереглася давня назва «русини», інші дотримуються думки, що русини - окремий східнослов’янський народ. Такі ж тенденції спостерігаються і в громадському та культурному житті українсько-русинської діаспори Сербії. Так, у травні 1990 р. був створений Союз русинів і українців Югославії, який є прибічником ідеї, що русини в Югославії є частиною українського народу. Такої ж думки дотримується нинішній голова Союзу русинів-українців Сербії Богдан Віславський. Основні зусилля організації спрямовувалися на консолідацію української та русинської громад на землях південних слов’ян, насамперед Сербії, власне, задля чого створювався Союз. Таким чином, ми можемо стверджувати, що організація з перших днів свого існування виконувала поставлені завдання.Робота організації активно підтримувала самобутність не тільки українців та русинів регіону, але й на державному рівні Союз відстоював права усіх національних меншин Сербії. Союз також плідно співпрацював з колегами з України, мав налагоджені відносини з українськими дипломатичними інституціями. Уся ця робота була спрямована на забезпечення національних потреб українців-русинів регіону. У часи військового конфлікту на Балканах у першій половині 90-х р. ХХ ст. Союз за підтримки України та Посольства організував низку заходів гуманітарного та культурного характеру, чим стримував масову рееміграцію українців і русинів з постюгославського простору., Статья раскрывает деятельность Союза русинов и украинцев Югославии (с конца 90-х г. ХХ в. Союз русинов и украинцев Сербии и Черногории), которую организация вела в первые десять лет после своего создания (12 мая 1990 г.). Для презентации темы исследования были проанализированы отчеты товарищества, которые публиковались в периодических изданиях Союза. Для изучения задействованы другие материалы периодики диаспоры, раскрывающие содержание работы общества, а также интервью с нынешним лидером Союза Богданом Виславским. Союз был образован с целью объединения украинской и русинской общности не только Сербии, но и всех их представителей на постюгославском пространстве. Организационная работа Союза была направлена на поддержку этнических и культурных традиций русинов, украинцев и других представителей национальных меньшинств, прежде всего в Сербии. Свою деятельность общество вело в тесном сотрудничестве с дипломатическими институциями Украины в Сербии, имело активное общение с коллегами из Украины. Своей деятельностью в 90-е г. ХХ в. Союз русинов и украинцев Сербии и Черногории продемонстрировал толерантность и борьбу за сохранение прав всех национальных меньшинств, населяющих постюгославское пространство.

У статті досліджується русифікація та ідеологізація мовно-культурного простору українців протягом 60-70-х рр. ХХ ст., показано витіснення української мови повсюдним уведенням російської, висвітлюється державна політика тоталітарного комуністичного режиму, спрямована на усунення національних відмінностей, зближення націй, досягнення їх повної єдності та створення "нероздільного радянського народу". Акцентовано, що всі свої зусилля радянська влада скеровувала на зміцнення російської національно-політичної переваги в Україні та втілення в життя тези про російську мову як "другу рідну". Із часом правляча компартійна верхівка значно звузила сферу застосування української мови й сформувала статус її меншовартості. Стрімко зменшувався відсоток українського друкованого слова, утрачав національне обличчя український театр, російська мова заповнювала програми радіо- та телеефіру. Однак проти процесів русифікації населення УРСР та "теорії двомовності" активно виступили українські педагоги, письменники, літературні критики, кінорежисери, художники, науковці, громадські діячі. Результатом протистояння між свідомою українською інтелігенцією і радянським бюрократичним апаратом стала поява шістдесятників, які в підсумку очолили національне відродження України кінця 1980-х - початку 1990-х рр., В статье исследуется русификация и идеологизация языково-культурного пространства украинцев в течение 60-70-х гг. ХХ в., показано вытеснение украинского языка повсеместным введением русского, освещается государственная политика тоталитарного коммунистического режима, направленная на устранение национальных различий, сближение наций, достижение их полного единства и создание "неделимого советского народа". Все свои усилия советская власть направляла на укрепление русского национально-политического превосходства в Украине и воплощение в жизнь тезиса о русском языке как "втором родном". Постепенно правящая компартийная верхушка значительно сузила сферу применения украинского языка и сформировала статус его неполноценности. Стремительно уменьшался процент украинского печатного слова, терял национальный облик украинский театр, русский язык заполнял программы радио- и телеэфира. Однако против процессов русификации населения УССР и "теории двуязычия" активно выступили украинские педагоги, писатели, литературные критики, кинорежиссёры, художники, учёные, общественные деятели. Результатом противостояния между сознательной украинской интеллигенцией и советским бюрократическим аппаратом стало появление шестидесятников, которые в итоге возглавили национальное возрождение Украины конца 1980-х - начала 1990-х гг., In the article the author studied the russification and ideological language and cultural space of the Ukrainians during the 60's - 70's of the XXth century, showed the displacement of Ukrainian by widespread introduction of Russian, highlighted public policy of the totalitarian communist regime aiming to eliminate national differences, to move towards the nations, to achieve their full unity and creation of an "indivisible soviet people". The soviet authorities directed all efforts to strengthenRussia's national political advantage inUkraineand the implementation of the thesis of the Russian language as a "second mother" and thereby destroying the natural human sense of belonging to the Ukrainian nation. Those who spoke only Ukrainian, attracted the attention of the respective services, which could cast doubt on their political loyalty and cultivate an inferiority complex. Gradually, the ruling communist party elite considerably narrowed the scope of the Ukrainian language and formed the status of its inferiority. Abruptly decreasing percentage of the Ukrainian printed word, the Ukrainian theater lost its national face, the Russian language filled the radio and television. However, Ukrainian educators, writers, literary critics, filmmakers, painters, scientists and public figures stood actively against the process of russification ofUkraine's population and the "theory of bilingualism". The result of the confrontation between the national conscious Ukrainian intelligentsia and the Soviet bureaucracy was the appearance of the sixtiers, which eventually led the national revival of the late 1980's - early 1990's.